read-books.club » Любовні романи » Час бою (болю), Соломія Даймонд 📚 - Українською

Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

54
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Час бою (болю)" автора Соломія Даймонд. Жанр книги: Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Час бою (болю), Соломія Даймонд» була написана автором - Соломія Даймонд, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Любовні романи".
Поділитися книгою "Час бою (болю), Соломія Даймонд" в соціальних мережах: 
Біль від втрати нестерпний, однак, лише ми вирішуємо чи змиритися з ним і жити далі, чи застрягнути в моменті й віддати себе на поталу стражданням. Спочатку я гадала, що поява Давида у найважчий момент мого життя стане проблемою. Я хотіла спекатися його, але не могла через його домовленість з моїм братом. Білецький не був моїм другом ще тоді, коли ми жили разом у дитячому будинку. Проте, зараз він стає невідʼємною частинкою мого життя. Я дала собі обіцянку ні до кого більше не прив'язуватися, щоб знову не відчувати страждань під час втрати, але чи зможу я дотримати слова, коли моє серце наповниться коханням до нього?

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 78
Перейти на сторінку:
1 глава

Присвята

Книга присвячена всім, хто знає значення слова "втрата" не з інтернету, а з власного досвіду. Обіймаю вас міцно.

*Аліна 

В останній день зими я втратила тебе з думкою про те, що весна у моєму серці ніколи не настане. Я не могла сяяти, бо біль від втрати засліпив мене. Лише нестерпна пульсація у скронях нагадувала про те, що я все ще жива. Та чи надовго?  

— Дівчино, з вами все гаразд? — Пані у бордовому береті занепокоєно поправила масивні окуляри на своєму переніссі й почала підійматися з місця. Трамвай різко сколихнувся у бік і я стала на ногу чоловікові, що стояв поруч. Той навіть не помітив, бо був настільки заворожений мелодією, що лунала у нього з навушників. — Сідайте.  

Незнайомка уступила мені місце й обережно посадила, притримуючи за лікоть. Я щиро хотіла подякувати їй, але не могла зупинити потік сліз, що рікою текли по моїх щоках. Руки тремтіли, тіло покривалося сиротами, голова боліла, а живіт скрутило, неначе перед блювотою. Будь-які спроби промовити бодай слово супроводжувалися схлипуванням та заїканням, якого у мене ніколи не було. Коли я міцно стиснула пальцями свою ногу, то не відчула абсолютно нічого. У цей момент жоден фізичний біль не міг засліпити душевний.  

— Дівчино? — Ще одна жінка крізь натовп проштовхалася до пані у береті та до мене. Я глянула на неї, але через пелену зі сліз не побачила нічого. Єдине, що врізалося мені у пам'ять — різкий запах її квіткових парфумів. — Вам потрібна допомога?  

Коли я вкотре проігнорувала її, вона потягнулася до ручки, яка відчиняла вікно. Як тільки свіже повітря линуло в салон старенького трамвая, старші люди почали обурюватися. Я почала нервово ковтати повітря, заплющивши очі. Зазвичай коли я хвилювалася, то подумки рахувала до 10 і це допомагало. Цього разу все було інакше.  

Очі пекли так, неначе у них накидали піску. Серце… Воно з усією силою билося об мою грудну клітку, неначе хотіло вибратися на волю.  

За всі 19 років мені ніколи не було ще так боляче. Ні тоді, коли я розбила коліна, як спускалася з високої гори на велосипеді. Ні тоді, коли мені накладали шви на губу, яку я розсікла об каструлю. Ні тоді, коли мені робили операцію на апендицит і я навіть самостійно не могла піднятися з ліжка.  

Найбільше в житті я боялася втратити Святослава. Мій брат був єдиним, хто любив мене та дбав про мене. Якщо ви скажете мені заплющити повіки й уявити своє життя без нього, то єдине, що я побачу — темряву.  

— Мені вже пора виходити. Якщо вам знадобиться допомога, то зателефонуйте мені. — Незнайомка (та що відкривала вікно) поспіхом дістала зі своєї сумки блокнот та ручку. Написавши свій номер телефону на одному з аркушів, вона простягнула мені його й вибігла з трамвая.  

Я криво посміхнулася від власної нікчемності. Що я відчувала зараз? Повне спустошення та самотність. Трясця! Я зараз запросто зможу дати найчіткіше визначення цьому слову. Знаєте, що таке «самотність»? Це коли у списку твоїх контактів була лише одна людина, яка б прийшла тобі на допомогу у будь-якій ситуації, людина, яка б розділила з тобою найрадісніші та найсумніші моменти та любила тебе не словами, а діями. І зараз, коли життя цієї людини обірвалося, хочеться піднести голову до неба й запитати: «За що?».  

Коли я в дитинстві потрапила у дитячий будинок, то не скаржилася на важку долю. І тоді коли мене били у тому жахливому місці. І тоді, коли мене булили діти через те, що я була сиротою. У всіх цих випадках я просто приймала це як факт, а зараз я подумки кричала: «За що ви так зі мною? Чому саме мій брат?»  

Змиритися з тим, що його більше немає так складно. Я намагалася переконати себе в тому, що все це брехня чи якась жахлива помилка. Проте, на підсвідомому рівні усвідомлювала, що він уже на небесах. Далі настало почуття провини. Воно накривало мене неначе лавина. Я відчувала сором за те, що не вберегла його. А якби я була поруч? Можливо, тоді б він був живий… Наші спільні миті виринали у моїй пам'яті неначе кадри з кінофільму. Усі радісні та сумні моменти, які були єдиним, що залишилося мені від нього. Я картала себе за те, що проводила з ним мало часу. Хтось скаже, що ми й так були нерозлийвода, але я точно знаю, що були ситуації, коли ми могли вдвох провести час, але в силу певних обставин цього не робили. Як то кажуть, цінувати починаєш лише тоді, коли втрачаєш.  

Поки я блукала у власних спогадах, трамвай заїхав на кінцеву. Водій підозріло глянув на мене, а тоді транспорт почав наповнюватися новими пасажирами. Я так і не змогла вийти. Знала, що впаду, як тільки спробую підвестися з цього крісла. Знаєте, я навіть забула куди я поспішала. Після раптового дзвінка Давида мені наче пам'ять відняло.  

Як тільки я згадала ім'я друга мого покійного брата, то мій телефон одразу почав вібрувати. На екрані вибило сповіщення про 12 пропущених дзвінків. Під час всієї поїздки Давид телефонував мені, але я навіть не звертала на це уваги. Ми не були близькі, але схоже на те, що він щиро хвилюється за мене. Витерши сльози рукавом свого пальта, я тремтячим пальцем провела по екрану. 

— Аліно! — Голос був сповнений болю, страху та злості. — Чому ти не береш трубку? — Міцно зціпивши зуби, я завернула повіки. У дитячому будинку він також був таким похмурим занудою. Мій братик одразу знайшов з ним спільну мову, а я… Ніяк не могла порозумітися з Білінським й тому всіляко уникала його. — Гаразд, не будемо сердитися. Ти ще досі в трамваї? Якщо так, то, будь ласка, вийди на Площі Ринок. Я зустріну тебе тут.  

— Добре, — єдине, що змогла видавити з себе я.  

Мені зараз було геть не до телефонних розмов. Я завершила виклик і тугіше затягнула пояс на своєму пальті. Одягнути його в останній день зими було жахливою ідеєю. Мені було дуже холодно і від цього я різко здригалася. Мені кортіло зайти у галерею й переглянути фото зі Святом, на яких він ще живий, але я розуміла, що це те саме — що запхати ніж у рану, яка ще досі кровоточить.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час бою (болю), Соломія Даймонд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час бою (болю), Соломія Даймонд"