Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Боляче. Занадто боляче, щоб думати.

Мені дуже боляче і через це я навіть перестаю переживати про все на світі.

Олексій притримує мене за плечі й передає лікарям, на обличчях яких чітко видно рафінований холодний професіоналізм. Іншого мені й не потрібно. Якби ж Дамір тільки був тут…

Ох, якби він був, я тримала б його за теплу руку, дивилася йому в очі й почувалася б набагато краще. Але я сама. Щоб трохи оговтатися, я згадую, що на початку вагітності я й планувала народжувати сама. Зараз це здається катастрофою, а тоді – нормою.

Головне – моя донька.

Мене садять у крісло-каталку…

Я мигцем помічаю, що тут дуже дороге оздоблення, і лікар, який схиляється наді мною, носить зелену уніформу, а не лікарський халат. Олексій привіз мене в приватний пологовий будинок, і я поки не можу зрозуміти – це добре чи погано?

– На якому ви тижні? – діловито запитує лікар. – Перша вагітність? Були якісь проблеми в процесі виношування?

Я якраз збираюся сказати, що ледь не втратила Владу на ранніх термінах, як живіт скручує новий спазм. Перейми. Вони стають частішими і сильнішими. У книжках про вагітність скорочення частоти переймів називають вірною ознакою пологів. Боже, невже саме так все і станеться? У незрозумілому місці з незрозумілими людьми, ще й з Олексієм десь поблизу. Я хапаю за руку лікаря, він дивиться на мене дуже схвильовано.

– Тільки не віддавайте нікому мою дівчинку. Нікому, – повторюю я. – Той чоловік, що мене привіз… Він ніхто. Якщо буде говорити протилежне, не вірте.

Він мружиться.

Помічаю, що моєму акушеру років сорок. Але судячи з обличчя, йому майже ніколи або дуже давно не говорили таких слів. Я сама знаю, що звучу немов серіальне кліше. Але в чистоту намірів Олексія я не вірю зовсім – краще перестрахуватися.

– Звичайно. Отже, у вас дівчинка? – ми відновлюємо рух.

Він намагається мене відволікти… Знову повертається до стандартних запитань. У якийсь момент я, не витримавши, скрикую, нахиляюся вперед, ледь не випавши з коляски. Не знаю, все відбувається швидко чи повільно, мені так боляче, що реальність я починаю сприймати не цілісно, а слайдами. Раптово опиняюся на кушетці і турботливі жінки починають керувати моїм диханням, і моїми рухами.

Згадую, що мене переодягли. Але коли – не пам'ятаю зовсім.

– Шийка матки згладжена, відкрита, – перемовляються між собою лікарі.

– Вона народжує. Який тиждень?

– Тридцять другий.

Слухаю їх лише частково…

– Віта, видихай повітря маленькими порціями, ритмічно так, – і руденька пухкенька медсестра показує на собі.

Та знаю я, як народжувати!

У книжках читала про це разів п'ятнадцять. Але на практиці це складно.

Вони продовжують говорити зі мною. Точніше, говорити мені, що робити. Коли напружуватися, коли розслаблятися. Виглядає, як справжня група підтримки.

Одна з жінок підходить до мене і витирає піт з обличчя серветкою.

Усе навколо мене стає розмитим, тож я зосереджуюся на голосах, які наповнюють простір. Вони підбадьорюють мене, вони дають мені віру, розганяють мій страх.

– Усе буде добре, Віталіно, давай, ще трохи… Ти розумниця, ти впораєшся!

Чоловік, який віз мене у візку, теж тут, готовий допомогти Владі народитися.

Я не запитала, як його звати.

Ще один напад болю, ще раз мені велять постаратися…

Здається, що ці муки ніколи не закінчаться. Істерична думка, я знаю, але на іншу я не здатна. Хапаюся за кушетку, сподіваючись проштовхнути дитину вперед. Відкидаю голову назад і втикаюся очима в шалено яскраву лампу на стелі. Від неї в очах одразу ж з'являються білі кола. А потім я відчуваю це, відчуваю, як дитина виходить, і чую, як лікарі починають підбадьорювати мене зробити ще кілька спроб. Метушаться, радісно дивляться на мене. Справа майже зроблена, адже так?

Усе закінчується за секунду.

По моєму лобі стікає ще одна крапелька поту, я навіть не помічаю її…

Мої очі прикуті до малесенької людини на руках в акушера. В очах, як і раніше, каламутно, але я бачу її. Бачу, мою маленьку дівчинку, занадто маленьку, але повністю сформовану. Вона неперевершена!

– Яка у вас красуня, – кажуть мені.

– Чому вона не плаче?!

Я сама не помічаю, як зриваюся на крик. І ці секунди, клянуся, тривають неймовірно довго, вічно. Я встигаю зненавидіти себе за те, що не подбала про неї, як слід. Я звинувачую себе, що народила раніше… Думок так багато, що я хапаюся за голову, щоб заспокоїтися. Але всі вони розсіюються, бо Влада все-таки кричить. Вона кричить і я від полегшення, не розрахувавши сили, падаю на кушетку. Це таке гостре щастя, що не передати словами. Я тепер мама!

– Ось ваша красуня! – мені дають Владу в руки. Обережно, немов я можу щось зламати одним своїм дотиком, я беру її, влаштовую на грудях. Сміюся, спостерігаючи, як малесенькими ручками вона тягнеться до мене. Перша думка: як ми могли створити таке диво?

Ми з Даміром.

У цьому маленькому тільці цілий світ, який я з нетерпінням хочу зрозуміти й освоїти. Не припиняючи плакати від щастя, я починаю погойдувати Владу, як читала у своїх книжках. Цей момент ідеальний. Якби тільки Дамір був тут…

***

Дипломатичність – це в Даміра від батька. Він абсолютно не здивований, що батько пропонує їм зустрітися в кафе за обідом, щоб «обговорити ситуацію, що склалася». Якби батько не мав Віталіни в заручниках, Дамір би послав його в одне відоме місце, а не пішов на переговори.

Але в призначений час Дамір приходить і сідає за вільний столик.

Що йому ще залишається робити.

Їсти Даміру не хочеться, пити теж…

Шлунок стиснувся і відчувається як цегла. Але Дамір, не бажаючи привертати до себе зайвої уваги, доброзичливо замовляє в офіціантки, що підійшла, чай і шматочок лимонного пирога. Подякувавши їй, він утикається в білу скатертину.

Не хоче злитися, а злиться, що батько ще й змушує його чекати.