Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Часом мені здавалося, що голова від великої кількості нових знань просто лусне. Але можливість більше не почуватися сліпим кошеням, яке не розуміє, що відбувається довкола, дозволяла відчувати ілюзію небезпорадності, вірити, що я теж щось можу у своєму новому житті вирішувати. Тому, зчепивши зуби, я вперто вбирала все, що мені давали. І мій уже не зовсім людський мозок здався під моїм натиском, приймаючи й систематизуючи всю отриману інформацію, лише іноді відплачуючи мені за всі ці знущання пульсівним головним болем.

У такі моменти Чотжар припиняв усі заняття і вів мене вигулювати.

Так, мене почали випускати з особистих імператорських покоїв. В особистий та дуже закритий імператорський сад. Під пильною охороною не тільки самого Чотжара, але ще й чотирьох амбалів − двох на-агарів і двох ашарів, від одного погляду на яких кров холоне в жилах.

Ось і зараз я бреду доріжкою, викладеною прозорими зеленуватими камінцями, схожими на малахіт. Ранкові заняття з рією Сорою вже залишилися позаду. Моя обідня перерва вже добігає кінця. Попереду кілька годин чергового сеансу з випромінювачем – я випросила у Чотжара інформацію про всі раси, відомі імперцям. А потім відпрацювання прийомів самооборони. Точніше способів ефективно дезорієнтувати ворога, щоб у мене була можливість дати драла, раптом що. Мій хранитель дуже відповідально підходить до своїх обов'язків.

Але поки що я можу розслабитись і не думати про все це.

Погляд розсіяно скаче по скам'янілих стовбурах дерев, білі гілки яких переплелися в нас над головами в досить щільний купол, проте пропускаючи місцями розсіяне світло місцевого «сонця». Подеколи мені так і хочеться торкнутися пальцями золотаво-персикових суцвіть, що звисають із цих гілок. Пустити хвилю по цій запашній хмарі. Вони хитаються над головою, слабо мерехтять. А ввечері так і зовсім почнуть світитися. Це нереально красиво. Позавчора сама бачила, коли у мене розболілася голова, і я попросилася погуляти перед сном.

Але поряд повзе Чотжар. Попереду йдуть Ха-ечір і Те-атсур, мої охоронці ашари, а позаду тінями стеляться Ланджит і Кіморуш − на-агари. І виглядати в очах цих суворих воїнів наївним дівчиськом мені зовсім не хочеться. Досить уже того, що один зухвалий змій мене такою вважає. Тому ігнорую свої недоречні пориви й мовчки йду далі.

«Ти не знаєш, Повелителі скоро повернуться?» – подумки питаю свого охоронця, навіть не повертаючи голови.

За ці дні я вже звикла до нашого незвичайного спілкування. Це виявилося дуже зручним. Ми можемо говорити про будь-що, і ніхто нас не чує. І хоч Чотжар мене досі постійно допікає своїми уїдливими шпильками й зауваженнями, але не знаю, як би я була без нього. Не лише тому, що він навчає та охороняє. Це, звичайно, дуже важливо і потрібно. Але набагато важливіше і цінніше для мене те, що з ним я можу спілкуватися майже вільно. Майже на рівних.

«Повелитель Са-оір може прилетіти вже сьогодні до ночі. Повелитель А-атон затримується і буде не раніше, ніж завтра», – отримую відповідь від Чотжара.

«В них все добре?»

«Так. Наскільки мені відомо. Невже хвилюєшся?» – відчуваю уважний погляд змія.

У відповідь я лише невизначено знизую плечима. Я сама не знаю, що я відчуваю. Напевно… так… хвилююся. І ще… трошки сумую.

Здавалося б це дурість. Вони мої господарі, я їхня рабиня. Нема їх, то й раділа б, що ні перед ким не треба вислужуватися, бути слухняною та покірною. Не треба тремтіти від страху і зважувати кожне своє слово та дію.

Але я чомусь постійно згадую, як це бути з моїми се-аран, належати їм, торкатися, відчувати, приймати все, що вони зі мною роблять… помирати від нестерпно гострої насолоди в їхніх руках… і всередині підіймається щось дуже схоже на голод.

Може, це й безумство, але… Мені хочеться грубої наполегливості Са-оіра. Хочеться нестерпно-приємних досліджень моєї чуттєвості А-атоном. Мені хочеться знову відчути себе одним цілим з ними обома.

Може виною тому ритуал і зв'язок, що утворився між нами. А може, справа ще в чомусь. Але, здається, я стала трохи залежною від тих емоцій, які відчуваю поряд зі своїми чоловіками.

«Тобі час повертатися до занять», – нагадує Чотжар.

Він ніяк не коментує мої думки, тільки дивиться трохи здивовано. Ну так. Я сама собі дивуюсь.

«Гаразд», − киваю, повертаючи на доріжку, що веде назад до палацу.

І тут бачу, що назустріч нам йде одна з моїх особистих служниць – Неоко.