Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

− Ліно, мені страшно, − схлипує Соня. Притискається до мене худим тільцем у пошуках тепла та втіхи.

Тонких блакитних сорочок, одягнених на нас усіх і схожих на лікарняні, зовсім недостатньо, щоб хоч якось зігріти змерзлі тіла. От і доводиться тиснутись одна до одної.

− Все буде добре, мала. Ми щось придумаємо, – шепочу я. Але, на жаль, зовсім не відчуваю тієї впевненості, яку намагаюся навіяти своїй племінниці.

− Нічого доброго не буде. Навіщо ти обманюєш дитину? – роздратовано бурчить Альона. − Краще б правду сказала.

– Правда у кожного своя, – зауважую якомога спокійніше. Обіймаю напружену і злякану Соню сильніше.

Мене вже добряче дістала наша сусідка по камері. Втім, не лише мене. Катя он теж з досадою кривиться.

− Правильно все Ліна каже. А ти не лізь, куди не просять. Здатись ніколи не пізно, а от, щоб шукати вихід навіть у найскладнішій ситуації, мужність потрібна. І не у кожного вона є.

− Ти на що це натякаєш? – одразу спалахує Альона.

– А я не натякаю, я прямо кажу, – відрізає Катя. − Кому буде краще, якщо ми паніку розведемо? Чи ти хочеш, щоб хтось із нас на власному досвіді дізнався, що сталося з Вікою?

Згадка ще однієї нашої подруги по нещастю враз припиняє всі розмови. Думати про неї моторошно. А про наше майбутнє ще моторошніше. Нікому з нас невідомо, що буде далі. Але піддаватися розпачу просто не можна, як би не було важко і страшно. А я, то навіть і не маю права на цю слабкість. Мені треба думати про племінницю. Я повинна знайти спосіб врятувати якщо не себе, то хоча б її.

− Ліно, ми більше ніколи не повернемося додому, так? – тихо шепоче Соня, втискаючись обличчям мені в живіт. − Я ніколи не побачу маму, тата, Тоньку?

Горло стискає спазмом. Заплющую очі, ховаючи сльози. Так боляче.

– Я… я не знаю, мала. Але я обіцяю, що зроблю все можливе та неможливе, щоб ти їх побачила. Щоб повернулась додому.

Накриваю долонею маківку Сонечки. Перебираю пальцями густе руде волосся. А мій погляд сам собою спрямовується на двері. Всі ми знаємо, що незабаром вони відкриються. Усі знаємо, що знову увійдуть наші страшні господарі, можливо, у супроводі якихось інших істот. І когось знову заберуть. І нічого ми з цим не зможемо вдіяти.

Нас тут шестеро, хоч спочатку було вдвічі більше – одинадцять дівчат, не старше двадцяти п'яти, і один підліток – Соня. І всіх нас викрали з нашої рідної планети вже понад два тижні тому. Це, якщо вірити нашим відчуттям та зміні нічного та денного режиму в камері, спочатку на космічному кораблі, а тепер ось тут, де б ми не знаходилися. Але, швидше за все, часу минуло набагато більше. І частину цього часу ми всі провели в різних станах медикаментозної відключки.

Когось украли вночі з дому, когось посеред білого дня, заставши у безлюдному місці. Кожна має свою історію.

Мене забрали, коли я з тринадцятирічною племінницею йшла ввечері з крамниці. Сестра з чоловіком поїхали з молодшою ​​дочкою Тонею на турнір із художньої гімнастики, а Соня залишилася зі мною, щоб не пропускати своїх тренувань. Вона на відміну від сестри з раннього віку займалася бальними танцями.

Того дня була п'ятниця. Ми вирішили подивитися разом нову романтичну комедію. Закупилися нешкідливими для фігури смаколиками й повільно брели алеєю до мене додому. Обговорювали Соніну закоханість у хлопчика з паралельного класу і те, чи її партнер по танцях ревнуватиме, якщо вона раптом піде з цим хлопчиком на побачення.

Коли біля нас зненацька з тихим тріском згасли ліхтарі, ми навіть не зрозуміли, що відбувається. Навколо нікого не було, а будинки за деревами, що ростуть уздовж алеї, раптом здалися неможливо тьмяними. Наче несправжні. Наче за викривленим склом.

А потім нас зненацька потягло вгору, і я провалилася в задушливу темряву, під переляканий вереск Соні.

Щоб отямитися від нестерпного, нищівного, шаленого болю в стерильно-білому моторошному приміщенні. Розіп'ятою прямо в повітрі та простромленою безліччю голок з якимись трубочками та датчиками. Навколо мене діловито снували високі борошнисто-сірі створіння умовно гуманоїдної зовнішності, з витягнутими лисими головами, білими очима без райдужної оболонки й зіниць і з дивними за пропорціями, худих, затягнутих у чорні комбінезони тіл.

Вони про щось цвірчали, діловито тицяючи в проєкції різних органів. Людських, як мені здалося. Креслили якісь схеми. Щось крутили й збільшували.

А потім поряд зі мною розгорнули величезну проєкцію матки з яєчниками. Низ мого живота звело особливо болісною судомою. І до мене дійшло, що вони вивчають... мої власні нутрощі. Не лише вивчають.

Я не знаю, скільки часу провела у дослідницькому центрі. Я то приходила до тями, то втрачала свідомість. Плакала. Благала.

Потім безпорадно мукала, коли мені вживили якусь чергову штуку, яка не дозволяла говорити.

Вони щось зі мною робили, щось знову вживляли, вводили, тицяли, міняли… І найстрашніше було усвідомлювати те, що десь, цілком можливо, так само мучать Соню.

Ці години, або дні, або ціла вічність, перетворилися для мене на нескінченний жах, наповнений постійним болем і страхом. Жах, який просто раптово припинився.

Це сталося після того, як сірі виродки закапали мені в вуха якусь погань, і дезорієнтовану від свердлильного почуття в мізках притягли до камери, де вже сиділи мої подруги по нещастю.

Там була і моя племінниця. Тільки-но мене побачивши, Соня тут же кинулася до мене. Але її стримала Катя, відпустивши тільки тоді, коли сірі виродки нарешті пішли. За що я їй довіку буду вдячна.

Племінниця обіймала моє змучене тіло, щось белькотіла, щось питала… А я просто плакала, притискаючи її до себе, відчуваючи, як паморочиться в голові від полегшення, що вона жива. Потім, коли слух до мене повернувся, я дізналася, що ті ж страшні речі, що й зі мною, вчинили майже з усіма викраденими. Окрім Соні. Вона, як виявилося, потрапила сюди випадково. Через мене. І не підходить борошнистим. Тому й відбулася загальним оглядом і схожими на ртуть краплями у вуха. Це, як мені сказали дівчата, щоб ми своїх господарів розуміли.