Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Як завжди, низько схиливши голову, дівчина підходить все ближче. Краєм ока я помічаю, як здивовано хмуриться Чотжар, придивляючись до юної служниці. А потім і зовсім обганяє мене, затуляючи собою.

Те-атсур, суворий темноволосий ашар, виступає вперед, навперейми дівчинці.

– Стій. Що ти тут робиш? – грізно цікавиться у Неоко.

Та зупиняється, підіймаючи на нього очі. Спокійні та умиротворені сріблясті озера. У них немає жодної краплини того шанобливого і побожного остраху, що я спостерігала в поведінці дівчини щоразу, варто було їй опинитися поряд з кимось з ашарів, навіть коли це були мої охоронці.

Чотжар, обвивши мою талію хвостом, тепер уже повністю переміщає мене собі за спину, змусивши злякано видихнути й від несподіванки схопитися за лускату кінцівку. А на-агари Ланджит і Кіморуш, що до цього рухалися позаду, займають оборонні позиції поруч зі мною, прикривши з усіх боків.

− У мене послання для пані, − дивно посміхнувшись, вимовляє ніжним муркотливим голосом Неоко. Та, що має бути безмовною.

Як таке можливо?

Я ще тільки додумую цю лячну думку, а мої охоронці-ашари вже прямують до незбагненно дивної служниці. Проте дівчина раптово, хижо зашипівши, вискалившись і випустивши величезні пазурі, пригинається і блискавкою кидається вперед. До мене, як я згодом розумію.

Далі все відбувається так швидко, що я ледве встигаю стежити за подіями. Гнучка і прутка лайса змією ухиляється від атак, приймаючи частину з них на енергетичні щити, що спалахують неоном. Тільки це їй не дуже допомагає. Вистояти проти воїнів-ашарів потенційній вбивці нелегко.

Перше поранення вона отримує, коли в шаленому стрибку намагається свічкою вгвинтитися між потужних постатей охоронців. Гостре лезо, що буквально зіткалося з повітря в руках Ха-ечіра, тут же в польоті наздоганяє оскаженілу служницю. У повітря плескає віяло кривавих бризок. Ще один удар...

Дівчина стрімголов відлітає назад на кілька метрів. Її пазурі з неприємним скрипом продирають глибокі борозни в кам'яній плитці. Але, не звертаючи ні найменшої уваги на рану, що кровоточить в неї на стегні, лайса знову кидається в бій.

На якусь мить наші погляди зустрічаються. У її бездушних очах обіцянка смерті. І це виморожує до панічного жаху.

Це не зі мною. Не зі мною. Будь ласка. Від жовчі, що підкотила до горла, вже дихати неможливо.

Затиснувши рота долонею, я з жахом дивлюся на те, як безрезультатно намагається прорватися до мене вбивця. Щоразу, одержуючи все більше поранень, більшість яких виглядають смертельними. Спливаючи кров'ю. Немов… робот якийсь. Цілеспрямований. Такий, що йде на смерть, заради поставленого завдання.

Зупиняє все Те-атсур. Просто відрубавши голову. І та з глухим стукотом падає додолу, обличчям до мене.

Дивлячись у ці скляні очі, що все ще дивляться на мене, я ледве стримую блювотний позив. Мозок наказує відвернутися, заплющити очі, не дивитися, а тіло ніби паралізоване у тваринному жаху.

«Йдемо звідси, Ліно. Треба дізнатися, що трапилося зі справжньою Неоко. І як убивця проникла на територію палацу», – незворушно кличе Чотжар, але його голос долітає до мене, як крізь вату.

− Справжньою? − хриплю я, відчуваючи, як всю мене трясе і хитає.

Від цього невідривного мертвого погляду.

Від усвідомлення того, що сталося. Одна річ допускати… а інша на власні очі побачити весь цей кошмар. Побачити, як сильно хочуть мене вбити. Я ж звичайна… звичайна… я навіть мертвих ніколи не бачила, крім мами в труні на похороні, а тут… стояла й дивилася, як живу істоту січуть на шматки, не підпускаючи до мене.

За мною послали вбивцю. Камікадзе. Скільки таких прийде? Скількох вб'ють на моїх очах, захищаючи? І чи всіх зможуть зупинити?

По шкірі немов сполохи пробігають хвилі болісно-колючого лоскоту, а свідомість все більше каламутиться.

«Так. Це, швидше за все, двійник. Біосинтезоїд. Нежива запрограмована лялька, яку зробили схожою на твою служницю», – пояснює мені змій.

Але я його ледве чую. Щось відбувається зі мною. Дивне, страшне, болісне.

Чоловіки один за одним обертаються до мене. Обличчя здивовано витягуються. А мене вже трясе так, що здається, ніби земля під ногами вібрує. І світ розпливається перед очима, вкриваюсь блакитно-сірою пеленою.

− В ній прокидається сила, − першим порушує гнітючу тишу Те-атсур. – Від переляку, судячи з усього. Я викликаю Володарів.

Він відходить убік.

«Ліно, заспокойся, дівчинко. Все добре», – незвично м'яко вимовляє Чотжар, простягаючи до мене руку. Навколо ніг обвивається його хвіст, ніби намагається втримати.

Але я відхиляюся від кігтистої долоні, трясучи головою.

Ні! Не треба! Не чіпайте мене! Не торкайтеся!

Всі мої інстинкти ніби збожеволіли. Хочеться втекти, сховатися, зникнути звідси, щоб не бачити все це, щоб мене ніхто не бачив. Щоб ніхто не знайшов. Жодні вбивці.

І раптом я розумію, що змогла відскочити на кілька кроків від Чотжара, навіть не відчувши тугих кілець зміїного хвоста, обвитих довкола мене.

– Куди вона зникла? − гарчить Ха-ечір, кидаючись до мого хранителя. І всі вони ошелешено дивляться на те місце, де я стояла секунди тому. Не на мене.

Що означає… куди зникла?

Ось я стою!

Грудкаючи спідницю тремтливими руками, здивовано дивлюся на Чотжара, не розуміючи, що відбувається. А той похмуро і пильно вдивляється в окреслене хвостом кільце. Між тонких губ раз у раз миготить роздвоєний язик, пробуючи повітря. Потім змій підіймає голову і швидко сканує поглядом все навколо. Не затримуючись на мені. І ще більше хмуриться, темніючи обличчям.

Мені здається, що я чую в голові його голос. Але так далеко і нерозбірливо, що це схоже на гру уяви.

– Чотжаре, – кличу жалібно. − Що відбувається?

На мить мені, здається, він мене чує. Очі звужуються. Мій хранитель прямує в мій бік. І блискавично проноситься повз. Так близько, що величезний хвіст, звиваючись, зачіпає мої ноги. Точніше... повинен зачепити, сильно зачепити. З ніг збити. От тільки я цього не відчуваю. Він проходить крізь мене, наче я... привид.