Читати книгу - "Розстрільний календар"

просто на вулиці. А Кравців — людина, яка в 30-річному віці відновила у своєму прізвищі літеру «і» (батьки вже писалися на «-ов») і перейшла на українську в спілкуванні — був заарештований під час передруку на машинці праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку одержав від Здорового.

Кравців домігся слідства й суду українською мовою. За звинуваченням у «антирадянській агітації і пропаганді» він був засуджений до 5 років таборів. Анатолій Здоровий отримав 7 років таборів і 5 років адміннагляду.

Після звільнення Здоровий став одним із зачинателів демократичних процесів на Харківщині і в Україні в цілому.

Джерела

Овсієнко Василь. Здоровий Анатолій Кузьмович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 13 липня. Режим доступу: https://goo.gl/4Q3bRw

Овсієнко Василь. Кравців Ігор Іванович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 15 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/CisUwc

Овсієнко Василь, Попадюк Зорян. Інтерв’ю з А. К. Здоровим у Харкові 1 липня 2002 року // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 17 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/KYr1AX 23 червня 1978 року Муса Мамут, захищаючи своє право жити у Криму, підпалив себе на знак протесту проти утисків кримських татар48

Самоспалення Муса Мамут вчинив на подвір’ї свого дому в селі Донське у Криму, на очах власного сина. Місцева влада систематично тиснула на сім’ю Мамута (як і на багатьох інших, хто наважився повернутися до Криму з депортації), завела на нього справу (Муса відсидів понад рік за «порушення паспортного режиму» — насправді ж його навмисне й регулярно відмовлялися прописувати у Криму). Коли міліціонер приїхав до хати Мамута, щоб удруге затримати, чоловік облив себе бензином і запалив сірника.

Ще в 1967 році Верховна Рада СРСР ухвалила постанову, що дозволяла депортованим у 1944 році кримським татарам проживати де завгодно на території СРСР. Разом із тим, керуючись таємними інструкціями, місцева влада Криму продовжила переслідувати кримських татар за етнічною ознакою.

Муса Мамут, молодий слюсар, що у 1944 році 12-річним хлопцем був депортований разом із сім’єю, 1975 року з дружиною і трьома дітьми повернувся до Криму, де на зароблені у Ташкенті гроші купив будинок. Почалася епопея з пропискою: місцева влада відмовилася прописувати Мамута у власній хаті. Сім’ї відключили світло та воду.

Врешті-решт, 13 травня 1976 року, Мусу Мамута і його дружину засудили за порушення паспортного режиму: чоловіка — до двох років ув’язнення, дружину — до двох років умовно (враховуючи наявність трьох дітей).

Мамут відбував термін у Кременчуці Полтавській області, за кілька місяців був переведений на вільне поселення, працював на «Нафтобуді». Ще за рік був звільнений — на 9 місяців раніше — та повернувся до дружини й дітей. Місцева влада продовжила відмовлятися прописати Мамута, вимагаючи, щоб сім’я виїхала з Криму.

20 червня 1978 року проти Муси та його дружини було порушено нову кримінальну справу (звинувачення те саме — порушення паспортного режиму). Муса Мамут під час оголошення постанови про порушення справи заявив, що до рук слідчих більше живим не дасться.

23 червня 1978 року о 10:30 до будинку Мамута на мотоциклі під’їхав старший лейтенант Сергій Соприкін. Молодший син розбудив Мусу, той поговорив із Соприкіним і сказав, що хоче перевдягнутися і потім вийде. Лейтенант пішов чекати на Мамута до свого мотоциклу. В цей же час біля будинку зупинилася «Волга» односельців Мамута — Ридвана Чарухова й Айдера Джемалетдінова.

Вбраний у «вихідний» одяг Муса Мамут наказав сину Юнусу та племіннику Діляверу сидіти вдома і не виходити надвір, зайшов за хату і вийшов звідти вже облитий бензином. Тримаючи в руках сірники, він рушив у бік міліціонера. Син кинувся до батька, проте Муса відкинув його та спробував запалити сірника. Сірник не загорівся. Діти кликали по допомогу, міліціонер продовжував сидіти на мотоциклі.

Односельці побігли до Муси, але він встиг запалити другий сірник і загорівся сам. Уже палаючи, Муса Мамут рушив у бік міліціонера. Той, залишивши мотоцикла, втік…

Біля подвір’я стояв автомобіль «Продукти», його шофер кинувся до Муси з халатом у руках, поставив йому підніжку та звалив на дорогу. Загасити полум’я вдалося цим халатом та піджаком, з яким підбіг Джемалетдінов. Коли вогонь згас, Мамут зміг промовити: «Ну що, взяли?»

На автомобілі Чарухова його вдалося довезти до сімферопольської лікарні. На тілі Мамута не було жодного необгорілого місця, за яке можна було б притримувати його, не викликаючи болю, але до каталки він дійшов сам…

Муса Мамут помер від опіків (90 % тіла) 28 червня 1978 року. КДБ намагався подати його дії як психічний розлад, умовляв свідків не повідомляти про акт самоспалення будь-кому за межами Криму. У день похорону — 30 червня — було блоковано дороги у селі, заборонено зупинку автобусів та автомобілів, мешканців шантажували, відмовляючи від відвідин похорону. Але, незважаючи на це, на похорон прийшло близько 2 тисяч людей.

Джерела

Бекирова Гульнара. «Память о погибшем Мусе не должна умереть. Нет мук чужих, есть боль моя» // Радіо Свобода. — 2015. — 23 червня. Режим доступу:https://goo.gl/Ux8I7o

Крымский факел достоинства. О самосожжении Мусы Мамута: Материал правозащитницы Айше Сейтмуратовой. — Радио Свобода, 1985 год // Радіо Свобода. — 2014. — 9 липня. Режим доступу: https://goo.gl/GRG6tB

Чубаров Эльведин. Муса Мамут — как это было? // Avdet. — 2013. — 18 февраля. Режим доступу: https://goo.gl/KNRnLs

23 червня 1934 року заарештований літературознавець Максим Лебідь

Після невдачі із вступом до школи військових старшин Максим Лебідь спробував себе в літературознавстві. Він влаштувався до видавництва «Криниця», очолив український театр у Полтаві, вступив до письменницької організації «Плуг», почав друкуватись у низці періодичних видань. У 1929 році був у групі українських письменників, з якими зустрівся генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін.

23 червня 1934 року Максим Лебідь був заарештований у Харкові. Оперуповноважений Микола Грушевський був впевнений, що той «арештований і притягнутий в ролі звинуваченого як член контрреволюційної диверсійно-повстанської Української військової організації (УВО)».

Справу директора Будинку літераторів ім. Еллана-Блакитного передали за вимогою заступника наркома внутрішніх справ УСРР Кацнельсона на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР. 22 грудня 1934 року нарада винесла вирок: «Лебедя М. М. за участь у контрреволюційній діяльності ув’язнити в виправно-трудовий табір строком на 5 років, рахуючи строк з 23 червня 1934 р.».

Максим Лебідь відбував покарання в Ухтпечлазі, біля міста Чиб’ю.

Джерела

Голинський Михайло. Спогади. — Львів: