Читати книгу - "Quo vadis"

– Дозволь мені перевести дух, інакше ж бо не зможу розмовляти з Вініцієм і давати йому рятівні поради.

Сказавши це, не рушив з місця – бо хоча повторював собі, що ніяка небезпека йому не загрожує, одначе від думки, що постане серед тих таємничих людей, яких бачив ув Остріані, ноги його злегка тремтіли.

Тим часом із будиночка долинув спів.

– Що це? – запитав.

– Кажеш, що ти християнин, а не знаєш, що в нас є звичай після кожної трапези славити Спасителя нашого співом, – відповів Урс. – Міріам із сином мусила вже повернутись, а може, й апостол із ними, бо щодня провідує вдову та Криспа.

– Веди мене просто до Вініція.

– Вініцій у тій кімнаті, де і всі, бо вона найбільша, а решта – самі темні кубікули, куди ми тільки спати ходимо. Ходімо вже – там одпочинеш.

І ввійшли. В кімнаті було темнувато, вечір стояв похмурий, зимовий, а полум'я кількох світильників не зовсім розганяло темряву. Вініцій радше здогадався, ніж упізнав у чоловікові під каптуром Хілона, той же, побачивши ложе в кутку кімнати і на нім Вініція, рушив, не дивлячись на інших, просто до нього – буцім у переконанні, що біля нього буде йому найбезпечніше.

– О пане! Чому ж ти не послухався моїх порад! – заволав, складаючи руки.

– Мовчи, – сказав Вініцій, – і слухай!

Тут проникливо почав дивитись у вічі й говорити повільно й виразно, мовби хотів, аби кожне його слово зрозумілим було як наказ і лишилося раз і назавжди в Хілоновій пам'яті.

– Кротон кинувся на мене, щоб мене вбити й пограбувати – розумієш! Тоді я вбив його, ці ж люди перев'язали рани, що я дістав їх у боротьбі з ним.

Хілон одразу зрозумів: якщо Вініцій так говорить, то хіба відповідно до якоїсь домовленості з християнами, а в такому разі хоче, щоб йому повірили. Зрозумів також із його обличчя, тож миттю, не виявивши ні сумніву, ні здивування, підвів очі догори й заволав:

– То був страшенний негідник, пане! Всіляко ж я тебе застерігав, аби йому не довіряв. Усі мої напучування відскакували від його довбешки, як горох від стіни. В усьому Гадесі нема для нього достойної кари. Бо хто не може бути чесним, той до певної міри мусить бути негідником; кому ж важче стати чесним, як не негіднику? Але щоб напасти на свого доброчинця й такого великодушного пана… О, боги!..

Тут, одначе, згадав, що по дорозі відрекомендував себе Урсові як християнина, – й замовк.

Вініцій сказав:

– Коли б не кинджал, який я мав при собі, він би мене вбив.

– Благословляю ту хвилину, в яку я порадив тобі взяти хоч кинджал.

Але Вініцій спрямував на грека запитливий погляд і запитав:

– Що ж ти робив сьогодні?

– Як це що? Чи я не сказав тобі, пане, що давав обітниці за твоє здоров'я?

– І нічого більше?

– І саме збирався провідати тебе, коли цей добрий чоловік надійшов і сказав, що ти мене викликаєш.

– Ось табличка. Підеш із нею до мого дому, знайдеш мого вільновідпущеника й оддаси йому її. Написано на ній, що я виїхав до Беневента. Скажеш Демасові од себе, що вирушив сьогодні вранці, викликаний терміново листом Петронія.

Тут повторив, натискаючи на кожне слово:

– Виїхав я до Беневента – розумієш?

– Виїхав, пане! Вранці попрощався я з тобою біля Капенської брами – й після твого від'їзду напала на мене така туга, що коли твоя великодушність її не розрадить, я помру від плачу, як нещасна дружина Зета[230] з туги за Ітилом.

Вініцій, хоча був хворий і звик уже до спритності грека, не міг усе-таки стриматись од посмішки. Радий був тому, що Хілон зрозумів його з першого слова, тож сказав:

– Отже, допишу, щоб тобі витерли сльози. Дай-но світильник.

Хілон, уже цілком заспокоєний, підвівся і, зробивши кілька кроків у бік коминка, взяв один із палаючих на карнизі світильників.

Але коли каптур зсунувся при тій дії йому з голови і світло впало просто на його обличчя, Главк підхопився з лави і, підбігши, став перед ним.

– Не впізнаєш мене, Цефасе? – спитав.

І голос його був таким страшним, що всі здригнулися.

Хілон підняв світильник і впустив його якраз у ту хвилину на підлогу – після чого зігнувся вдвоє і застогнав:

– Не я… не я!., пощади!

Главк же повернувся до тих, що вечеряли.

– Ось чоловік, який продав і погубив мене і всю мою сім'ю!..

Історія його була відома і всім християнам, і Вініцію, який не здогадався, хто такий Главк, бо непритомнів щоразу, коли той йому перев'язував рани, через те імені його не чув. Але для Урса коротка та мить, у поєднанні зі словами Главка, була немовби блискавиця в темряві. Впізнавши Хілона, одним стрибком опинився біля нього, схопив його за руки і, загнувши йому їх за спину, закричав:

– Це він мене намовляв, аби вбив Главка!

– Пощадіть! – стогнав Хілон. – Оддам вам… Пане! – заволав, повертаючи голову до Вініція. – Порятуй мене! Я ж тобі повірив, заступись за мене… Твій лист… однесу. Пане! Пане!..

Але Вініцій, який байдужіше за всіх дивився на все, що відбувається, бо, по-перше, всі справи грека були йому відомі, по-друге, серце його не знало, що таке жалість, сказав:

– Закопайте його в саду: лист понесе хтось інший.

Хілонові здалося, що слова ці є остаточним вироком.

Кістки його вже тріщали в страшних руках Урса, на очі навернулися сльози від болю.

– Заклинаю вашим Богом! Пощадіть! – благав. – Я християнин!.. Pax vobiscum!Я християнин, а якщо мені не вірите, охрестіть мене ще раз, іще двічі, ще десять разів! Главку, це помилка! Дозвольте мені сказати! Зробіть мене рабом… Не вбивайте мене! Згляньтеся!..

І голос його, пригнічений болем, усе слабшав, як раптом із-за столу підвівся апостол Петро, похитав сивою своєю головою, схилив її на груди й заплющив очі, та потім розплющив їх і сказав серед тиші, що настала:

– Ось що сказав нам Спаситель: «Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, вичитай йому; а якщо покається, прости йому. І якщо сім разів на день согрішить проти тебе і сім разів звернеться до тебе, мовлячи: – Каюсь! – прости йому!»

Після цих слів стало ще тихіше.

Главк стояв тривалий час, затуливши лице долонями, врешті опустив їх і сказав:

– Цефасе, нехай тобі так Бог простить кривди мої, як я тобі їх в ім'я Христа прощаю.

І Урс, відпустивши руки грека, поквапливо додав:

– Нехай до мене Спаситель буде милостивим, як і я прощаю