Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Тихо підвівшись, я освітив ліхтариком вимикач лампи над ліжком, хотів при її світлі порозкладати по кишенях найнеобхідніші речі з валізи і тікати без неї. Однак нічого не вийшло — електрику вимкнули. Я одразу збагнув, що проти мене діяли за якимось підступним і продуманим планом, хоча і не знав його суті. Я стояв і клацав тепер уже непотрібним вимикачем, коли почув знизу негучне, стишене рипіння і, як мені здалося, чиїсь голоси. Ще за якусь хвильку я зрозумів, що глибокі низькі звуки навряд чи були голосами людей, адже хрипке, грубе дзявкання і незрозуміле булькотіння не мали нічого спільного з нормальною людською мовою. Тої ж миті мені пригадалися слова фабричного інспектора про звуки, які долинали до нього серед ночі, коли він теж перебував у цьому гидотному занедбаному готелі.

Присвічуючи ліхтариком, я позапихав до кишень деякі особисті речі, нап’яв капелюха і навшпиньки підійшов до вікна — оцінити шанси на втечу, якщо спускатися вниз. Всупереч офіційним інструкціям, на цьому боці готелю не було пожежних сходів, а тому з вікна свого четвертого поверху я побачив лишень замощений бруківкою чотирикутник внутрішнього подвір’я. Зліва та справа з готелем межували давні й ветхі цегляні прибудови, вочевидь, не призначені для проживання; їхні похилі дахи були на цілком можливій для стрибка віддалі. Втім, щоб дістатися до будь-якої з цих будівель, мені треба було потрапити до кімнати за два номери від мого або в північному напрямку, або в південному, тож мій мозок негайно розпочав обмірковувати, у який спосіб я міг би це зробити.

Про те, щоб вийти в коридор, не могло бути й мови — мої кроки одразу ж почули б, а двері потрібної кімнати могли бути замкнені. Отже, я міг досягти своєї мети — якщо її взагалі можна було досягти — тільки пройшовши через порівняно слабкі міжкімнатні двері, вибиваючи при цьому замки і засувки плечем як тараном. Такий план дій видавався мені цілком прийнятним з огляду на вік і стан самої будівлі та усіх її конструкцій і засувок; втім, було зрозуміло, що зробити це тихо не вийде. Я покладався на стрімке пересування, а ще сподівався, що встигну добігти до вікна раніше, ніж мої переслідувачі оговтаються і відчинять двері потрібної їм кімнати. Двері ж свого номера я забарикадував ізсередини, підперши комодом — його я пересував поступово, намагаючись якомога менше шуміти.

Я усвідомлював, що мої шанси на успіх мізерні, тож був готовий до найгіршого. Навіть якби пощастило перебратися на дах сусіднього будинку, це все одно не вирішувало проблему, адже після цього ще треба було якось дістатися землі і втекти з міста. На користь мені було хіба те, що у напівзруйнованих сусідніх будинках ніхто не жив і на кожному поверсі зяяли чорні діри вікон.

Пригадавши накреслену для мене карту, я зрозумів, що найвигідніший шлях із міста веде на південь, тому кинувся до дверей у південну кімнату. З’ясувалося, що двері відчиняються до мене, а відімкнувши свою засувку, я переконався, що по той бік дверей є така ж сама — за таких умов вибивати двері було незручно. Відкинувши південний напрямок втечі, я почав обережно підсувати під ці двері ліжко — на випадок нападу з того боку. Північні двері, на щастя, відчинялися назовні, тому я вирішив — хоча і встиг переконатися, що засувка на цих дверях також на місці, — що прориватимусь саме в цьому напрямку. Якби пощастило дістатися даху котрогось із будинків на Пейн-стріт і спуститися на землю, можливо, я зміг би прослизнути через внутрішній двір у сусідні будівлі або ті, що з протилежного боку, і опинитись на одній із прилеглих вулиць — Вашинґтон-стріт або Бейтс чи вигулькнути на Пейн-стріт і уже звідти обережно повернути на південь, до Вашинґтон-стріт. В будь-якому разі, я мав намір дістатися Вашингтон-стріт, а потім якомога скоріше покинути район міської площі. Я мав, наскільки зумію, обходити стороною Пейн-стріт, адже пожежна частина могла не закриватися навіть уночі.

Так розмірковуючи, я оглядав море зогнилих дахів унизу — занехаяне і похмуре, якому не надавали принади навіть промені майже повного місяця. Праворуч обрій перетинав чорний шрам річкової западини, обабіч неї тулилися будівлі колишньої фабрики і залізничної станції. Ще далі тяглося полотно покинутої залізниці й дорога на Раулі, що пролягала через болотисту рівнину, поцятковану острівцями більш високої і сухої землі, порослої вбогим чагарником. Порізана ручаями місцевість ліворуч здавалася ближчою, а вузька дорога на Іпсвіч під місячним світлом поблискувала білим. З мого боку готелю не було видно, що там на півдні, з боку Аркгема, але саме туди я і мав намір рухатися далі.

Я ніяк не міг наважитись почати виламувати північні двері, та ще й робити це слід було якнайтихіше, аж раптом помітив, що глухе бурмотіння знизу поступилося новим гучнішим звукам — знову рипіли сходи. Крізь щілини у дверях до кімнати потрапило кволе і непевне світло, а підлога коридору застогнала під чиєюсь вагою. Щосекунди гучніше лунали здушені голоси, які невдовзі змінилися доволі рішучим стуком у двері.

На якусь мить я затамував подих і завмер. Здавалося, минула ціла вічність, і я відчув нудотний запах риби, який ставав густішим, особливо різким і виразним. Невдовзі знову почали стукати — наполегливіше і набагато сильніше. Я зрозумів, що настав час діяти, швидко відсунув засувку на північних дверях і приготувався їх вибити. А тим часом у вхідні двері вже грюкали, і я щиро сподівався, що ці звуки заглушать шум з мого боку. Узявшись вибивати двері, я вже не зупинявся і гупав у тонке дерево, не зважаючи на біль у лівому плечі. Двері виявились міцнішими, ніж я очікував, та я не відступав. А грюкання у вхідні двері все посилювалось.

Нарешті міжкімнатні двері не витримали і піддалися, хоча це сталося з таким оглушливим гуркотом, що його не могли не почути й ті, у коридорі. Тої ж миті грюкання перетворилось на канонаду, а у дверях сусідніх зі мною кімнат лиховісно заскреготіли ключі. Увірвавшись до суміжної кімнати, я негайно кинувся до вхідних дверей і встиг замкнути їх на засувку раніше, ніж із коридора спромоглися впоратись із замком; втім, навіть зробивши це, я не міг не почути, як збираються відімкнути зовнішній замок уже третіх дверей — тієї самої кімнати, з вікна якої я збирався стрибати на дахи будинків унизу.

На якусь мить я зовсім втратив надію на порятунок, адже здавалося, що мені вже не вийти з цього замкненого приміщення без вікон. Мене затопила хвиля майже божевільного страху, але тої ж миті око зачепилося за освітлені променем ліхтарика сліди, залишені на запорошеній підлозі невідомим, який нещодавно намагався потрапити звідси до моєї кімнати. Я, радше машинально, ще не до кінця відкинувши зневіру, кинувся до протилежних міжкімнатних дверей, щоб спробувати їх вибити і — якщо тільки засувка на вхідних дверях наступної кімнати буде справною — встигнути замкнути двері зсередини, перш ніж їх відчинять з коридору.

Несподівано мені усміхнулася доля — міжкімнатні двері виявились не те що не замкненими, а розчахнутими навстіж. За мить я увірвався до третього номера і одразу ж навалився на вхідні двері, які вже почали було прочинятися досередини. Несподіваний опір заскочив мого супротивника зненацька, і двері зачинились, тож мені вдалося замкнути їх на засувку. Так я виграв трохи часу і почув, що в сусідні двері гамселять уже не так сильно, натомість почулися збуджені