Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

розташована у віддаленому закутку готелю, виявилась доволі вбогою, з дешевими меблями і двома вікнами, з яких відкривався погано освітлений і оточений невисокою цегляною стіною внутрішній дворик. Ще з вікон виднілися ветхі покрівлі, що тяглися у західному напрямку, а в далині за ними, скільки сягало око, лежали безкраї болотисті обшири. У дальньому кінці коридору була ванна кімната — гнітюче допотопне приміщення з мармуровим умивальником у формі чаші, чавунною ванною, тьмяною електричною лампочкою і запліснявілими дерев’яними панелями під кранами водогону.

Позаяк було ще зовсім світло, я знову вийшов на площу і роззирнувся на всі боки, шукаючи, де можна було б повечеряти, як і раніше відчуваючи на собі неприязні погляди місцевих. З огляду на те, що бакалійна крамниця вже зачинилась, мені таки довелося навідатись до ресторану. Мене заходилися обслуговувати згорблений вузькоголовий чоловік з виряченими незмигними очами і пласконоса молодиця з надміру товстими й незграбними руками. Я з великою полегкістю виявив, що продукти діставали переважно з консервних бляшанок та пакетів. Обмежився тарілкою овочевого супу та крекерами, після чого повернувся до своєї похмурої кімнати у готелі, дорогою придбавши у портьє з похмурим обличчям вечірню газету і засиджений мухами журнал, що лежали на хиткій стійці.

Коли почало сутеніти, я увімкнув слабеньку електричну лампочку в головах дешевого металевого ліжка і спробував читати. Хотілося бодай чим-небудь завантажити мозок, адже я цілком усвідомлював, що не матиму жодного задоволення, силуючи себе думками про химерності цього давнього задушливого міста, поки перебуватиму в його межах. Божевільна історія старого п’яниці аж ніяк не обіцяла солодких сновидінь, тож я вирішив, що намагатимусь якомога рідше згадувати його нестямні безбарвні очі.

А ще я вирішив не згадувати розповіді фабричного інспектора касирові залізничного вокзалу в Ньюберіпорті про Джилмен-Хаус і голоси його нічних відвідувачів; не згадувати ні цього, ні обличчя чоловіка в тіарі у чорній проймі дверей місцевої церкви; це обличчя сповнювало мене такого жаху, що згадка про нього лишень додала б мені нової мороки. Можливо, мені б і пощастило спекатись сумних думок, якби номер у готелі був не таким убогим. Сама вже могильна пліснява у поєднанні із всюдисущим рибним смородом, яким просякло усе місто, вперто спонукала мій мозок думати про смерть і тлін.

Ще одна обставина викликала занепокоєння — відсутність внутрішньої засувки на дверях моєї кімнати. Колись вона там була, про що свідчили сліди від шурупів, однак нещодавно її навіщось зняли — очевидно, вона просто зламалася подібно до багатьох інших речей у цій ветхій будівлі. Знервований такою прикрістю, я почав оглядати кімнату і помітив на комоді для білизни засувку саме потрібного розміру, судячи з отворів у ній і на дверях. Аби хоч трохи відволіктися від сумних роздумів і напруженості, я заходився прилаштовувати засувку до дверей за допомогою складаного ножа з відкидною викруткою, якого я завжди носив на кільці для ключів. Засувка і справді стала точнісінько на старе місце, і я з полегкістю зітхнув, коли зрозумів, що зможу надійно замкнути двері. І річ була не в тому, що я справді відчував якусь у тім потребу — просто будь-який натяк на безпеку в закладах, подібних до мого готелю, був на краще. На двох бічних дверях, що вели з мого номера до сусідніх кімнат, засувки були на місці, але я все одно підкрутив на них шурупи.

Я не став роздягатися, вирішивши читати, доки мене остаточно не розморить, а тоді скинути піджак, комірець та взуття і лягти спати. Із валізи я дістав і поклав до кишені штанів ліхтарик, аби мати можливість глянути на годинник, якщо раптом прокинуся посеред ночі. Однак сон так і не прийшов; і коли я перестав аналізувати свої думки, то з тривогою зауважив, що підсвідомо прислухаюсь до якихось звуків, що викликали у мене підсвідомий острах. Схоже, історія інспектора вплинула на мою уяву сильніше, ніж здавалося. Я спробував знову поринути в читання, але ніяк не міг зосередитись.

Через якийсь час мені здалося, що я й справді чую розмірене рипіння сходів і підлоги коридору, наче там хтось ходить; майнула думка, чи не почали пожильці заповнювати порожні номери готелю. Щоправда, я не чув їхніх голосів, а тому складалось враження, ніби хтось, скрадаючись, намагається ступати якомога тихіше. Мені це зовсім не сподобалось, і я засумнівався, чи варто взагалі спати. У місті жили по-справжньому дивні типи, а крім того, мені було відомо про зникнення людей. Чи не могли у цьому готелі вбивати подорожніх задля грошей? Але з мого вигляду не скажеш, що я маю купу грошей. А може, місцеві саме у такий спосіб виказують своє невдоволення надміру допитливими гостями? Чи не могли мої сьогоднішні походеньки і постійне заглядання у карту привернути їхню увагу до моєї персони? Я зловив себе на думці, що насправді нервуюся, якщо навіть випадкове рипіння мостин у коридорі наводить на подібні думки, — і все одно пошкодував, що не був озброєний.

Зрештою я відчув тягар утоми, щоправда, без жодного натяку на сонливість, а тому замкнув двері на ключ, потім на щойно прикручену засувку, погасив світло і ліг на тверде нерівне ліжко — піджак, комір і взуття скидати не став. У нічній тиші найслабший шерех здавався мало не оглушливим, і мій мозок буквально затопив паводок безрадісних думок. Я вже почав шкодувати, що вимкнув світло, однак відчуття безмірної втоми не дозволяло звестися й увімкнути його знову. Після тривалого і доволі нудотного очікування я знову почув порипування сходів і дощок у коридорі, яке змінилося м’яким, з біса знайомим звуком, що здавався лиховісним завершенням усіх моїх тривожних очікувань. Не було жодного сумніву, хтось намагався — обережно, нечутно, крадькома — відчинити ключем двері моєї кімнати.

Мабуть, мої відчуття від усвідомлення явної загрози виявились не такими гострими, як того можна було очікувати, — я вже був підготовлений до цього попередніми невиразними страхами. Здавалося, без якоїсь очевидної причини я був інстинктивно насторожі, і це давало мені певну перевагу у нових непередбачуваних обставинах, хоч би чим вони виявилися. Менше з тим, я не міг не визнати, що перехід від неясного передчуття небезпеки до реального сприйняття її конкретних ознак став справжнім шоком і досить сильно мене приголомшив. Мені навіть на думку не спадало, що це шарудіння могло бути помилкою неуважної людини. Тієї миті я думав лишень про чийсь злий замір, а тому завмер і тихо лежав, чекаючи наступного кроку непроханого гостя.

За якийсь час обережне шарудіння стихло, і я почув, як хтось відімкнув двері до сусідньої кімнати, з північного боку; після цього звідти спробували відчинити двері до мене. Засувка, звісно, витримала, і загадковий хтось, порипуючи підлогою, вийшов. Невдовзі знову почувся тихий шурхіт, цього разу з кімнати на південь від моєї, хтось увійшов і туди; знову скреготіння ключа у замку і негучне порипування кроків. Цього разу я почув, як вони віддалялися коридором у бік сходів, а потім невідомий почав спускатися вниз, вочевидь зрозумівши, що всі його спроби так і лишаться марними, тому принаймні на певний час вирішив відступитися, а далі — буде видно.

Та готовність, з якою я вже за мить почав обдумувати конкретний план дій, свідчила, що підсвідомо я давно готувався до подібної загрози, і впродовж кількох годин виношував план втечі. З самого початку я відчував, що невидимий гість — то небезпека, якій я не можу протистояти, натомість треба якнайскоріше тікати. Перше, що я мав зробити, це якомога швидше зникнути з готелю, і тікати треба не