Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Літературна, політична погода псувалася все далі й далі. Після А. Скаби («Література взята на скабу» – Л. Костенко). Скаба був душитель всього національного, прогресивного, хоч все в світі відносно, для секретарів південних, східних обкомів він був «підспівувачем націоналістам» через те, що іноді розмовляв українською мовою. Секретарем ЦК КПУ по ідеології став Овчаренко, він був трохи м’якшим, людянішим, але пильнував також. Не можу не сказати, що біди в журналі для мене йшли поруч з іншими. Розповім, як моя дружина, Ліна, стала «українською націоналісткою». Я взяв ці слова у лапки, а можна і без лапок. Ліна записана росіянкою, її вітчим – Лушніков, кадровий військовий, командир дивізії загинув на фронті. Мати – із села, рано звідти виїхала – учителька російської мови і літератури. Після загибелі батька і хвороби матері вони приїхали в село до діда та баби. Ліна закінчувала нашу сільську школу, екзаменів з української мови і літератури не складала. І ось ми у Києві одружилися. Діти. Я свідомо не навертав Ліну на українство, нащо, щоб їй боліло, як мені! Але дітей вирішили оддати до української школи. У дворі, де ми жили на Брест-Литовському проспекті, 49, була велика українська школа. Записали туди старшу доньку. А коли повели на навчання, школа вже була російська. Довелося водити дитину на околицю через кілька дворів, вулиць. Я отримав квартиру на Печерську. Поблизу була тільки одна українська школа. Віддали туди дітей. Одного разу школа завалилася – впали перекриття. Добре, що вночі, вбило тільки одну сторожиху. Тоді ми з дружиною почали возити меншу дочку до 92-ї школи на вулиці Леніна. Школа – одна з найкращих у Києві. Але її почали закривати, спочатку буцімто на рік – для ремонту, а коли ми, батьки, через рік привели дітей, то почали закривати відверто, як «гніздо українського націоналізму». Кілька батьків, – в основному росіяни – українцю було йти зась, завтра звільнять з роботи, – пішли в міськком партії. Ліна також. Секретар міськкому зустрів їх лайкою: «Вы проклятые националисты». Моя дружина стояла попереду. І він на неї: «Сибири захотела, сволочная националистка». Ліна з кишені паспорта і йому під ніс: «русская». Але він ще гірше. Дружина не стрималась і собі, наговорила йому. А прийшла додому, розплакалася, з нею істерика. Того дня отримала листа від рідного брата з Донецька. Розкрила, прочитала дві фрази й порвала листа на клапті: «Він що, не може написати по-українськи». (Він у нашій сільській школі вчився од першого класу.) І відтоді її душа відвернулася від всього російського. А в Інституті органічної хімії, де огром працівників, де більшість була українців, якщо треба було написати якийсь папір по-українськи, бігли до неї.

Нестерпними стали стосунки з цензурою. Упродовж довгих років нас цензурував цензор Іван Трохимович Кошовий, відставний чи полковник, чи підполковник. Чоловік він був розважливий, спокійний, тільки раз після якоїсь гострої суперечки затупотів ногами й закричав мені в обличчя: «Царському цензору в сто разів було легше», на що я відказав: «Царські цензори такими гидотними справами, мабуть, не займалися». Та ще якось він присікався до п’єси Івана Микитенка «Як сходило сонце», вимагаючи замінити агітаційні заклики гетьмана Скоропадського до народу з трибуни: «Ми принесли вам волю. Ми принесли вам щастя», цензор наполягав – замінити. Я викреслив ті рядки і вписав: «Ми принесли вам шибениці та канчуки». Цензор оскаженів і жбурнув журнал на підлогу. «Ви мене за повного ідіота маєте». «Ну, не за повного». І все-таки Кошовий – це не Цвігун, цензор «Ранку», який зрідка цензурував і нас. Коли редактор приходив до нього, Цвігун радісно, з усмішкою на обличчі потирав руки й весело сповіщав: «Єсть новєнькоє ограніченьіце».

Коли ж редактор не знаходив у підписній верстці якоїсь статті й, здивований, звертався до цензора, запитуючи, де вона, той протяжно свистів: «Скрилась в туманной далі». «Туманная даль» – це було небезпечно, стаття пішла «нагору». Аби уникати цього, ми, врешті, налагодили такі-сякі стосунки з Кошовим. Хлопці по черзі запрошували його на чарку, ми опублікували в журналі одне чи двоє його оповідань та повістинку – над ними працювала вся редакція – «дотягували» хоч до якоїсь кондиції. За це він здебільшого не сигналізував «нагору». По якихось матеріалах, окремих місцях допускав дискусії, по якихось енергійно розводив руками – матеріал знято категорично. Ми тут таки ставили замість нього інший на відповідну кількість сторінок. Набірний запас в редакції тримали чималенький. (Пізніше тримати запас заборонили, задушили штрафами.) Пам’ятаю, цензора чомусь жахливо перестрашив роман Леоніда Пастушенка «Покута». Він зажадав його зняти. Роман – на дві третини номера, чим і як замінити, та ми й не сподівалися на таке. Я вмовляв цензора дуже довго. По тому ми сиділи з Кошовим два дні, перечитували кожну сторінку, кожен абзац, сперечалися, сварилися, мирилися й знову сварилися. На той час ми були під щільним обстрілом, журнал кілька разів випадав з графіка. Становище склалося нестерпне. Довелося псувати твір. Роман справді вийшов безнадійно покаліченим, та й після того попав під обстріл критики. Либонь, кожному зрозуміло, яка то приємність – два дні сидіти пліч-о-пліч з цензором, курити цигарки, розмовляти, виконувати неспасенну роботу. Мені жодного разу не вдалося заглянути в цензорову душу. Хто він був? Духовний інвалід? Жертва суспільних обставин? Жандарм літератури? Бездумний виконавець? Переконаний ідейно?.. Але спочатку пильнував високого імені Сталіна, а далі, після двадцятого з’їзду КПРС, викреслював саме це ім’я, згадку про нього, стояв на сторожі Хрущовських постулатів, відтак, вичорнював з друкованих сторінок й натяки на Хрущова. Саме ці люди, руками цих людей обезводнювалися літературні оази. Кажуть, ніякі заборони не можуть убити живе дерево думки. Ні, висушуються цілі урочища, спалюються діброви. Бачили ви навесні чорні дуби? Стоять на луці, а все листя з’їдене гусінню. Минає одна така весна, друга, й дуби всихають.

Обдурювати цензуру також не випадало, це було справою безнадійною. По-перше, цензор здебільшого звіряв свої правки й викреслення, по-друге, я як редактор на самому початку був попереджений, що будь-яке поновлення тексту після цензора, і взагалі будь-які виправлення в тексті після того, як цензор поставив на підписній верстці печатку, розцінюються як кримінал. І все ж одного разу мені довелося порушити всі найсуворіші приписи. Це вже сталося тоді, коли ідеологічні лещата затиснули нас мертво, коли кожну журнальну верстку брали в