Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

…Верстка – перша верстка – лежить в ЦК ЛКСМУ. Вони мовчать, ясна річ, мовчимо й ми, а журнал тим часом посувається по своїй виробничій дорозі. Та ось мене зненацька викликає до себе секретар ЦК ЛКСМУ Тамара Главак. Громи й блискавиці, і жіночий вереск, з якого я втямив одне – більше нам попуску не буде, це – кінець. Націоналістичні вірші Олесі Бердник (здається Олесі), розгляне бюро ЦК й зробить свої висновки щодо журналу, всього колективу редакції. «Ми вас розженемо. Вирозумієте, що ви надрукували?» Ще раз прочитав вірші. Нічого особливо, тільки трішки ностальгії по минулому, тільки козаки та чумаки посеред Дикого поля, та український степ без кінця-краю. Але сперечатися марно. Самі слова «козак», «козаччина» вже потрактовувалися як націоналістичні, ворожі.

Я вийшов з приміщення ЦК, сів у тролейбус і приїхав до друкарні на Анрі Барбюса (Прозорівська), де друкувався журнал. Зайшов до цеху, запитав друкарів, як справи з друкуванням журналу. Вони показали на стоси до стелі – аркушів – пройшли перший прогон. Узяв один аркуш. Це – шістнадцять сторінок у розвороті, одна зі сторінок надрукована, друга – ні. Перші аркуші, в кольорі, друкувалися на плоских машинах. Так – увесь тираж. Більш як сімдесят тисяч. Вірші – верліброві, довгі, на одній сторінці вірш починається, на другій закінчується. Або навпаки. Відтиснутий початок – немає кінця, відтиснутий кінець – немає початку. Але номер давно відматрицьований, відлиті форми. За годину журнал піде на другий прогон. Молоді хлопці-друкарі палили цигарки. Я запалив також. «Хлопці, – кажу несподівано навіть для себе, – що було б, якби я дещо поміняв на отих, ще не відтиснутих сторінках?». «Було б три пляшки коньяку», – кажуть. Мені й сьогодні здається, що я запитував у них, не склавши певного рішення, скорше, для жарту. Бо й не сподівався на таку відповідь. І враз вирішив – все одно кінець, то, може, спробувати?.. «Буде п’ять», – кажу. І подзвонив до редакції Володимиру Коломійцю, завідувачу відділу поезії, щоб мерщій їхав мені на поміч. А сам негайно взявся до роботи.

…У тексті було: «чумаки йдуть, ідуть». Ми дописували кінцівку: «а тепер там трактори гудуть, гудуть». Мчали в бій козаки, підминаючи копитами ковилу, замість якої нині хвилювалися золоті пшениці. Працював я, працював Володимир Коломієць. Потім ми перечитували написане навхрест, правили, розставляли розділові знаки. Друкарі зробили новий набір, нові матриці. Я купив коньяк.

По кількох днях вийшов журнал, і я поніс його Тамарі Главак. «Тамаро Володимирівно, то був робочий варіант». Вона прочитала. «Чого ж ви мені зразу не сказали?» «Та ви так розпасіювалися». Ніколи потім я не читав тих віршів. Соромно. Не знаю й донині, який вони мають вигляд. Олесю Бердник попередив наступного дня, попросив у неї пробачення. З місяць почувався кепсько: а що як цензор помітить? Не помітив. Дещо таки минається в цьому світі без наслідків. Лишається в серці осуга.

Калічила твори цензура, докладали руки працівники редакцій, автори, які, здебільшого, були або побували редакційними працівниками й, пишучи твори, наперед визначали перевірену трасу, траплялося, в останню мить лякалися самі себе. Один вельми шанований, плодовитий і прогресивний прозаїк, Є. Гуцало, взявши додому роман, викреслив цілий розділ. Коли надійшла верстка й він вичитав її, то прибіг до редакції та вчинив рейвах на редакторське свавілля. Рейвах, якого до того часу я не бачив і не чував. Ганьбив, принижував. Я гаразд пам’ятав, що того розділу не скорочував, хоч він і викликав у мене певний неспокій. Запитав у працівників редакції, хто це зробив. Усі відмагалися. Тоді я наказав принести оригінал рукопису. І всі впізнали руку автора, бо ще він написав на кілька рядків зв’язку. Автор пішов до дверей, а я навздогін: «А пробачте?». Та ми й не вельми на нього розсердилися. Бо вже й самі не знали, чого остерігатися, чого пильнувати, з якого кінця шарпатимуть номер. Майже кожне число розглядалося на бюро або секретаріаті ЦК ЛКСМУ. Готувалися побоїська ґрунтовно. Окрім працівників апарату ЦК ЛКСМУ, писані тексти виголошували редактори інших друкованих комсомольських органів. Їх «втравлювали» свідомо, зобов’язували виступати супроти своїх колег. Так, редактор одного дитячого малообсягового журналу Б. Чалий, який мав достобіса вільного часу, весь той час тратив на пильне читання «Дніпра» та на донощицтво, неначе службу якусь виконував. Не знаю, що його вело. Кажуть, що найбільше зла люди роблять не з ненависті, а з користі, байдужості або зі страху, й це особливо страшно. Але роблять вони його і з підлості, підлості душі, вони ненавидять тих, які прагнуть правди, бо вона мовби с повсякденним докором їм. Одного разу наша редколегія – Підсуха, Баш, Білоус – вступила на бюро в рішучий бій з комсомольськими секретарями, спробувала захистити редакцію, після чого її, редколегію, на такі засідання більше не кликано.

А нас «притисли до підлоги». Майже кожна серйозна стаття, роман, поема потрактовувалися в одному плані, як український буржуазний націоналізм. Чомусь обов’язково буржуазний. Іноді це доходило до смішного. Якось у Харкові на партійних зборах секретар по ідеології Милюха шпетив поета і прозаїка, нашого автора, Миколу Шаповала, щоразу, назвавши прізвище, долучаючи: «український буржуазний». Врешті Микола підвівся й сказав: «Дозвольте, товаришу Милюха, ну нехай український націоналіст, але чому “буржуазний”? Може, через те, що я колись старців водив?» Шаповал справді колись був поводирем старців. Тепер з роботи звільняли багатьох працівників, випроводжаючи їх «у поводирі старців».

Окрім «об’єктивного» тиску, почували й тиски «суб’єктивні» – помсту деяких невдатних авторів з високих інстанцій, зокрема ЦК КПУ. В колективі віддавна, ще від Підсухи, склалося так, що ніякого кумівства, протегування, догоджання не було. Слабкі рукописи повертали, незважаючи на посади та ранги авторів. Один такий високопосадовий чоловік ще довго, вже я й не працював у «Дніпрі», переслідував мене. Бог йому суддя.

Одначе, повторюся, і «в інстанціях» працювало чимало людей, які не розминулися доконечно з совістю, намагалися якось допомогти, застерегти, відвести удар. Якось один високий псковський працівник, автор кількох забракованих у «Дніпрі» творів, готуючи доповідь на пленум ЦК КПУ, вписав туди чорними літерами наш журнал. Мій земляк, працівник відділу культури ЦК (Дроб’язко), повідомив мені про те, знав він і причину цього віроломства, отож порадив піти до когось із секретарів ЦК та сказати, що в такий спосіб зводяться особисті рахунки, тільки щоб не казав від кого я довідався. Що я й зробив, і вбивчий абзац було викреслено.

Іноді рятунок приходив несподівано. Один-однісінький раз мене було кликано на засідання політбюро ЦК КПУ. Зрозуміла річ, мене обійняла тривога. Перед початком засідання