Читати книгу - "Вибрані твори"

В Совдепії було тяжко, але там майже всі довкола мучилися, зрештою там було почуття, що ми всі терпимо, бо наш батько далеко десь виконує свій обов’язок. В Варшаві мені тяжче. Довкола кипить життя, люди, в більшості, їдять, вдягаються, розважаються. Мій тато живе через вулицю, і живе непогано, а я мушу голода-ти, ходити в рваній білизні і не мати можливості піти на якусь вечірку чи концерт. Ох, як же часто я не мала 50-ти грошей на трамвай, щоб приїхати до тебе в суботу.

Але чи ж таке життя озлоблює мене? О, слава Богу, ні! Сумно буває, та й то часом, тяжко завжди, але ледви я вириваюся хоч на годину в інший світ, напр., до тебе, в Прометей, в кав’ярню, я завжди буваю весела і на душі у мене робиться радісно, щиро радісно.

Тепер перехожу до села. Оскільки пригадую, я написала тобі, що я ненавижу не селян, а власне село, і це — ріжниця.

Так, село я ненавижу, а знаю я його дуже добре, бо ось вже п’ятий рік завжди провожу літо на селі, а якби ти жила в таких умовах, як живу я, ти б теж його ненави-дила. Одне діло жити на селі як «дачниця», а друге діло як якийсь його член, як якась складова частина цього чужого тобі села. Спочатку я їздила завжди на село з Мішею, коли він там бував на практиці, а ось вже третій рік їзжу як дружина мірничого і живу на селі по півроку.

Уяви собі таке життя: їсти треба лише картоплю і яйця, митися нема де і як, аптеки близько нема, лікаря нема, а довколо все кишить хоробами, наривами, брудом, мухами, блохами, клопами, комарами. Для ідейної роботи, для свого краю це можна знести, але для шматка хліба — тяжко.

Селяне... Я їх не ненавижу, але не люблю. Активно цієї нелюбові і призирства я не виявляю і не виявлю. Навпаки, завжди роблю для них все, що можна: вчу їх готувати, пишу їм листи, доглядаю, як хтось захоріє. В минулому році завдяки цьому заразилася сама і про-хоріла ціле літо, з гарячкою і наривами. Зате вони завжди приходять до мене за порадою, хоч тут є жінки мір-ничих — польки. Зате вони лише у мене прохають гроші на лікаря чи ще щось, але за те вони мене і вважають доброю, та... дурною.

Я ніколи їх не ідеалізувала. Знаю, що це темний, запрацьований нарід. Але я не можу любити їх, не можу нізащо в світі! Які вони всі жорстокі! Матері ненавидять своїх дітей, діти батьків, всі вони — друг друга. Радіють, коли вмирає якась із своїх же дитина... Радіють, коли вмирає, нарешті, старий батько. Не кохають своїх жінок. Нічого не кохають. Чим з ними будеш добрішою, тим більше вони будуть витягати з тебе. На них треба кричати, проклинати їх — тоді вони будуть цілувати руки і казати всім, що це — «правдиві пани» і не дурні. Ні я, ні Міша цього не вміємо робити, отже, нам тут нелегко.

Ти скажеш: бідність, голод... Та де там! Всі вони мають відкладені гроші, всі вони віддають за своїми дочками десятки тисяч. Ні, я погоджуюся, що до них треба ставитися з терпінням і зрозумінням, але ніколи не погоджуся з такими «істінами», як «Лише серед простого народу є правда і незіпсутість», «Під сірою свитиною б’ється шляхетне серце» і т. п. О, ні!

Поки ці люди зв’язані з селом і його традиціями — це не люди, а не знаю, що таке... Зате, правда, і я це визнаю, ті люди, яким вдається вирватися з села, які дістають якусь освіту, робляться найкращими і для мене — найцікавшими. Бо, яке ж, дійсно, серце і розум треба мати, яку шалену волю, щоб вибитися з цього пекла.

Ну, досить села. Цього, чужого, брудного, не нашого села.

Натусенько, золотенька і хороша, як же ж і я радію, що маю тебе. Я теж, як вже люблю когось, то цілою душею. До цього часу мало кого так любила, бо теж боялася, щоб мене не ошукали, щоб не заплатили мені байдужістю за мою ніжність. Наша приязнь може бути чимось таким гарним і глибоким. Так легко буде жити, підтримуючи морально одна одну, захищаючи перед людськими обмовами і заздрістю. Які хвилини чекають нас з тобою!

Ти ще дуже молода, Натуся, хоч і «почуваєш себе часом старою». Не треба себе так почувати, бо від цього можна швидше постарітися. Коли будемо разом — я не дам тобі так почувати. Ми будемо ще довго, довго молодими!

Щодо Кохання. Може, справжнє Кохання буває раз на тисячеліття, може, цілком не буває, але не важно саме Кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, «лампада», який є і у тебе, і у мене, і оце є наше, жіноче, відвічне, що ми зхоронили до цього часу.

Пиши мені, рідненька, бачиш, скільки я тобі написала! Не звертай увагу на клякси в своїх листах! Для мене це цілковито байдуже! Я ніколи не маю помарок, і один знайомий казав, що це дивно і не відповідає моєму характеру і розсіяності, але зате я ніколи не звертаю увагу в таких «гарячих» листах на знаки «препинанія», бо вони гальмують мені думку!!! Не віднеси це на рахунок моєї темноти...

Напиши, дорогенька, коли ти повернешся до Варшави. Може, маєш з Варшави якісь новини, бо мені ніхто не пише звідти.

Ага, адреса Зої: Czechoslowacja. Podkarp atska Rus Okres Perefrn w. Poroskov. M.U. Dr. Zoja RavyC-Plitas6va.

Пиши мені про себе все! Мене