Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

– Щасти Боже, – почулося позаду, і наче нізвідки перед ними з’явився священик, старший, років під шістдесят, але на вигляд здоровий, без кілограма зайвої ваги, ніби займався спортом чи бігав. На ньому була не сутана, а біла ряса, що свідчило про те, що, швидше за все, вони мають справу з ченцем.

– Щасти Боже, – однаково відповіли всі троє, що викликало посмішку на обличчі священика.

– Смачна кава? – запитав монах. – Якби я знав, що пани без сніданку, я б запросив їх до свого саду біля будинку священика.

– Ні, будь ласка, не турбуйте, – сказав Сукєнник. – Заряджаємо акумулятори перед коротким походом.

– Туристи тут рідкість, – сказав священик. – Я, щоправда, тут з березня, але це пік сезону, коли в Шклярській Порембі натовп і нема де сісти випити кави, а тут у нас справжня пустеля. І куди ви вибираєтесь? Бо як побачити руїни монастиря, то там нема на що дивитися, від фундаментів залишилося ледь слід, все вивезли на відбудову Вроцлава.

– Монастир? – поцікавився Подима. – Домініканців?

– Камедулів[23], – поправив його чернець. – Але вони давно пішли, і мене прислали сюди, щоб відновити парафію. Останній священик виїхав звідси, і курія вже два роки не призначає сюди пастиря. Але врешті вирішено було віддати його моєму ордену, домініканцям, як ви слушно зауважили, і я тут оселився. Цікаве місце, хоча парафіяни трохи недовірливі до чужинців, а я не місцевий.

– Ми йдемо до селища, – Сукєнник показав на густі кущі, які, за словами Ришя, вели до того місця.

– Селища? – здивувався чернець. – Я про це я вперше чую

– Колись там було селище, – сказав Ян Ришь. – Воно не підлягало цій парафії, але люди ходили до Вників, навіть на пастушу месу.

– Було? – запитав священик. – І що з ним сталося?

– Трохи надто швидко робилося менше людей, – відповів Ришь, дивуючись, чи не віддають його слова чорним гумором. – Нарешті було прийнято рішення розширити Вжещинське озеро, щоб додати сили Вжещинської електростанції, зона затоплення мала охопити це селище, і всіх виселили. Потім влада помінялася, коштів не вистачило, і проект завалився, а людям не дозволили повернутися.

– Страшно так переносити людей з примхи влади. – Монах склав руки під рясою і засмутився. – Ну, бажаю вам гарного дня, а на зворотному шляху заходьте до мене на чай чи на щось міцніше.

– Якщо дозволить час, з радістю це зробимо, – запевнив його Сукєнник.

Домініканець злегка вклонився і направився до кам’яного костелу, який, мов старий кіт, присів на узліссі.

– Мабуть, краще було не їхати на ті свята, так? – сказав комісар Кшиштоф Подима, із задоволенням відкушуючи шматочок від пончика з традиційною начинкою з троянди, його улюблену, як і Сукєнника. Ришь віддала перевагу тим, що були зі сливовим варенням.

– Якби людина знала, що впаде, то сіла б, – філософськи відповів пенсіонер.

– Мабуть правильно, – погодився не вражений підкомісар.

– Знаєте, до чого ми ще дійшли? – несподівано запитав Сукєнник, тим разом прирікаючи атмосферу пікніку на загибель, і роблячись її катом.

– Я вже починаю лякатися, – прокоментував поліцейській у відставці.

– Моїм завданням було передивитися всі ваші справи, – продовжив незворушний підкомісар.

– Співчуваю всім серцем, – пожартував Ришь.

– Більше того, це чудове читання, їх треба навчати молоді в поліцейських школах. Проте один випадок мене дуже здивував, власне не стільки випадок, скільки замовлення на дослідження території в невеликому селі на Підкарпатті, якого сьогодні вже практично не існує. Дирди. Пан асоціює?

– Я старий, але пам’ять моя, як ви помітили, не посивіла.

– Це село – місце, звідки переселили жителів селища, так?

– Точно.

– Це не була ваша сфера на жодному етапі вашої кар’єри, спочатку в міліції, а потім у поліції, тому вона привернула мою увагу.

– Дивуюсь вашій спостережливості. – Ян Ришь витер руки об серветку, яку поклали разом із пончиками.

– Розкажіть про це.

Поліцейський у відставці поклав зім’яту серветку в картонну коробку і протягнув руку за чашкою кави, повністю її осушивши. Незважаючи на те, що кава була із заправної станції, у неї був досить хороший смак.

– Ми вже говорили про це, – сказав він. – Тобто в той момент, коли немає відправних точок у розслідуванні, починаєш хапатися за все. Як ви думаєте, що я мав на увазі?

– Події в селищі відбувалися через тридцять років після переселення, – розповів Сукєнник. – Цілком можливо, що вбивця мав свої роки і походив із Підкарпаття. Ви шукали його сліди в старому селі.

- Точно. – з посмішкою кивнув Ян Ришь. – Це був постріл наосліп, ну, можливо, не зовсім, тому що ми насправді могли щось знайти. Зрештою, якби він когось убив раніше, ми могли б на щось натрапити.

– Але попереднє поселення було зрівняно з землею, – зазначив комісар Кшиштоф Подима.

– І у начальства теж були такі застереження, – зітхнув Ришь, покидаючи місце, бо поліцейські доїли свої пончики, а один приберегли на потім.

– Однак дали себе переконати, – сказав Сукєнник.

– Я свердлив їм дірку в животі, але на них теж тиснули, щоб цю справу було розкрито. Справу приховували, але оскільки події відбувалися майже на кінці світу, це не було складною штукою. Усі хотіли щасливого кінця, коли можна було б похвалитися пійманням вбивці. Тож так, нарешті вони піддалися, і мені з невеликою командою, під великою таємницею дозволили перевірити колишнє селище. Згадайте також, які то були часи, коли спочатку мав слово політичний комітет, а питання переселення було темою, про яку тоді просто не говорили.

– І пан щось знайшов? – спитав Подима.

– Те ж саме, що тут. – Ян Ришь показав на залишки колишнього монастиря, точніше, залишки фундаментів, густо порослих рослинністю. – Заросле місце, повз яке можна було пройти, не помітивши, що там колись було життя. Металошукачі виловлювали цвяхи, але золота чи цінностей ми не знайшли. Уламки, руїни. Те, що не згоріло, місцеве населення рубало на дрова для спалювання в печах.

– Однак у звіті згадується колодязь, – сказав Сукєнник.

– Ти диви, ви мене здивували. – Ян Ришь зупинився, щоб витерти хусткою піт з чола, сьогодні прогнозували дуже високу температуру. – Це були засекречені акти, і зараз вони, мабуть, перебувають на контролі Інституту Національної Пам’яті.

– Нам вдалося отримати доступ, – повідомив йому Сукєнник.