Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

— Ну, а сам ти шо мовчиш? Як би тобі жилося в такому городі, де усе гниє і пропадає, за забитими дверима хтось шамотить, крекче, виє, повзає по темних погребах і вишках, так шо тільки й мусіш на кожному кроці озиратися? Га? Як тобі — кожну ніч слухати якесь виття у залі Ордену Дагона, і знати, хто це виє? Як воно — чути наспіви з клятого рифу на Вальпурги і Геловін? Га? Думаєш, старий геть здурів? Так от, сер, я скажу, шо це ще не найгірше!

Тепер Садок уже просто волав, і божевільне шаленство в його голосі починало турбувати мене більше, ніж я того бажав.

— І чого це ти вилупився на мене — я сказав Обеду Маршу, шо він піде у пекло і буде там завше! Хе-хе… так і сказав — у пекло! І він мене не дістане — я нічо такого не зробив, нікому нічо не сказав…

А ти, хлопче?… Ну добре, як раніш нікому не розказав, зара тобі розкажу! Ти сиди тихо і слухай, малий, я про це ще ніколи нікому не казав… Після тої ночі я більш ніколи не підглядав за ними — але я щось все ’дно узнав!

Хочеш знати, що таке страх, еге? Так от, справжній жах — це не то, шо тамті морські чорти уже зробили, а те, що вони хтять зробить! Вони багато літ приводили в Інсмут своїх, яких витягали з морського дна — правда, останнім часом це буває рідше. В домах на північ од річки між Вотер і Мейн-стріт їх просто повно-повнісінько — тих дияволів і тих, кого вони привели за собою, і коли вони будуть готові… я кажу, коли вони будуть готові… Чуєш, шо кажу? Ти шось чув про шабаш?

Ти мене чуєш? Я кажу тобі, я знаю, хто вони такі — я бачив їх якось уночі, коли… Ех… а-х-х-х-х- ах! Е’я-а-а-а-а-а-а…

Зойк старого пролунав так несподівано і був сповнений такого нелюдського страху, що я мало не знепритомнів. Його очі дивилися повз мене в бік смердючого моря і от‑от мали вилізти з орбіт, а на обличчі відбився жах, гідний персонажа грецької трагедії. Кістлява рука з дивовижною силою вчепилась у моє плече, проте він сам навіть не ворухнувся, коли я також повернув голову — розгледіти, що ж він там угледів.

Я не побачив нічого особливого, тільки приплив, хіба що в одному місці прибою навколо хвилеріза трохи брижилася вода. Тепер Садок гарячково мене термосив, я обернувся й побачив, як на його скутому маскою страху обличчі тремтять повіки і викривлюються губи. До нього повернувся голос, а радше — тремтячий шепіт:

— Паняй відси! Тікай відси! Вони бачили нас — рятуй своє життя! Не втрачай і хвилі — тепер вони вже знають. Тікай скоріш — забирайся з цього міста…

Ще одна важка хвиля вдарила у крихкий кістяк залишків причалу, і тої ж миті слабкий шепіт старого переріс у новий нелюдський, моторошний зойк, захолодивши мені кров:

— Й-яа-х-х-х-х!.. Й-х-а-а-а-а-а-а-а!..»

Перш ніж я устиг хоч трохи отямитись, він ослабив хватку, прибрав руку з мого плеча і шалено рвонув у бік вулиці, трохи відхиляючись на північ, аби минути зруйновану стіну складу.

Я знову кинув погляд у бік моря, та цього разу нічого не побачив, а коли вийшов на Вотер-стріт і глянув уздовж неї в північному напрямку, там не було і сліду Садока Аллена.

IV

Навряд чи я зможу пояснити, який настрій лишив по собі той епізод — болісний, жалісний і водночас божевільний, гротескний, що навівав невимовний жах. Хлопець із бакалійної крамниці попереджав мене про щось подібне, проте реальність викликала в душі сум’яття і глибоку тривогу. Хай якою наївною здавалась мені почута історія, її непідробна щирість разом зі справжнім страхом Садока передалися й мені і спричинили ще сильнішу тривогу, яка поєдналася в мені з відразою до міста і невловимої тіні довкруж нього.

Можливо, пізніше я зможу ретельно проаналізувати цю історію і виокремити найважливіше з її іносказань, але тоді я прагнув лиш одного — викинути все це з голови. Невідворотно наближалася мить від’їзду — на моєму годиннику була сьома п’ятнадцять, автобус до Аркгема вирушав з центральної площі о восьмій, тож я спробував спрямувати думки у нейтральне і практичне русло, швидко крокуючи пустельними вулицями повз занедбані будинки з дірявими дахами у бік готелю, аби забрати валізу і сісти на автобус.

Хоча золотаве світло надвечір’я і додавало стародавнім дахам та напіврозваленим димарям відтінку містичної чарівності, і навіть якогось умиротворення, я чомусь не міг змусити себе не озиратися постійно через плече. Я, звісно, палко бажав якнайскоріше втекти з просяклого смородом і страхом Інсмута і розраховував, що крім автобуса зі страхолюдним Сарджентом за кермом у місті знайдеться ще якийсь транспорт. Втім, можна сказати, що поспішав я повільно, адже ледь не на кожному кроці у тихих закутках траплялися цікаві архітектурні деталі, а тому, за моїми приблизними підрахунками, до готелю я мав дістатися десь за півгодини.

Глянувши на план міста, я спробував знайти новий маршрут і замість Стейт-стріт вирішив іти до площі через Марш. Біля повороту на Фолл-стріт купчилися і тихо перемовлялися якісь люди, а вийшовши на площу, я побачив біля дверей Джилмен-Хаус цілий натовп гультяїв. Поки я забирав валізу, вони не зводили з мене своїх вирячених, водянистих, незмигних очей, тож я плекав надію, що жодне з цих несимпатичних створінь не буде моїм попутником.

За кілька хвилин до восьмої на площу викотився деренчливий автобус із трьома пасажирами, і якийсь набурмосений тип з хідника щось нерозбірливо пробурмотів до водія. Сарджент витяг з автобуса торбу з листами, пачку газет і пішов до готелю, а пасажири — ті ж самі, яких я бачив ранком у Ньюберіпорті, — почовгали до хідника і перекинулись кількома гортанними словами з тим шаромижником, і готовий заприсягтися, мова їхня анітрохи не була схожа на англійську. Я пройшов до салону і сів на те ж місце, на якому їхав сюди, однак ще раніше, ніж я встиг як слід вмоститися, Сарджент з’явився знову і почав щось бубоніти своїм огидним хрипкуватим голосом.

Як з’ясувалося, мені дуже не пощастило. Щось трапилося з двигуном — поки їхали з Ньюберіпорта, все було чудово, а тепер ось двигун вийшов з ладу і тому автобус не зможе виїхати до Аркгема. Ні, його навряд чи вдасться відремонтувати до кінця дня. І виїхати з Інсмута якимось іншим транспортом хоч до Аркгема, хоч до будь-якого іншого міста не вдасться — через відсутність такого транспорту. Сарджент висловив жаль з цього приводу, і мені не лишалося нічого іншого, як лишитись переночувати в закладі Джилмена. Можливо, мені пощастить домовитися з адміністратором про помірну ціну за номер — все одно було нікуди подітися.

Приголомшений такою несподіваною невдачею і панічно боячись настання ночі в цьому затхлому, майже не освітленому місті, я вийшов з автобуса і попрямував до вестибюлю готеля, де похмурий і дивний на вигляд нічний адміністратор сказав, що я можу зупинитися у номері 428 на передостанньому поверсі — просторому, однак без води — і всього лиш за один долар.

Попри все, що мені довелося почути про цей готель у Ньюберіпорті, я розписався в реєстраційній книзі, заплатив долар і дозволив адміністратору віднести мою валізу, а потому і сам поплівся слідом за понурим чолов’ягою нагору, здолавши три рипучі сходові марші й довгі запорошені коридори, в яких не помітив жодних ознак життя. Моя кімната,