Читати книгу - "Невипадково, Стейсі Браун"

Коли робочий день закінчується, ми з Сем виходимо з офісу. Вдихаємо свіже повітря й розчиняємось в натовпі людей, що квапляться залишити будівлю офісу й прямують по своїх справах. Перед центральним входом до офісу помічаю чорний позашляховик, такий самий який я бачила у маєтку Лейера, на якому їздять його охоронці. Застигаю на місці. Лише зараз згадую повідомлення Беннета про те, що він відправить за мною водія. Коли бачу високого статного чоловіка біля машини, ховаюсь за Сем. Чоловік озирається по сторонах в пошуках когось і я розумію, що цей хтось, скоріше за все – я.

Подруга зупиняється й здивовано промовляє:

- Нікі, що з тобою?

- Не привертай уваги, - беру її під руку, намагаючись сховатись за нею, й прямую до паркувального майданчика.

Подруга починає сміятись:

- Ти в хованки граєш?

- Якби ж то! – ледь чутно промовляю, - он бачиш, той громила стоїть? То за мною.

Вона слідкує за моїм поглядом й помічає хлопця біля машини.

- Оце ти, подруго, даєш! – ще гучніше сміється, - я думала ти лише з Брауном зустрічаєшся, а ти ще когось собі знайшла!

Смикаю подругу за рукав, аби була тихіше. Якщо я хочу непомітно оминути цього водія й поїхати по своїх справах, то мені варто не привертати увагу. Продовжуємо йти до машини Сем, і я можу розігнутись і йти прямо, адже він залишився за нашими спинами.

- Тихіше ти! – шиплю на подругу, - Це водій Беннета. Він його прислав, щоб той відвіз мене до нього додому.

- А ти, як я розумію, проти?

- Як бачиш, - озираюсь по сторонах, - підвезеш мене додому?

- Так, звичайно, без проблем.

Сідаємо в машину. Сем заводить двигун і ми рушаємо. Щоб виїхати з парковки потрібно проїхати повз цей чорний позашляховик, і коли минаємо цю машину, я вдавлюю себе в крісло, опустившись якомога нижче, щоб мене не було помітно. Сем лише кепкує з мене:

- Ти вирішила в шпигунку пограти?

- Мені зовсім не смішно, - сідаю рівно коли виїжджаємо на дорогу, - Беннет мене в мою ж квартиру не пускає.

- О, то тепер ти його рабиня? – не припиняє глузувати подруга, - це у вас ігри такі?

- Які там ігри, - відмахуюсь, - він вирішив, що в моїй квартирі небезпечно. Навіть не пустив мене туди, щоб речі взяти.

- Чому? – веселість Сем змінюється на стурбованість.

- Я зустрілась з його знайомим вчора в своєму будинку. Просто поспілкувались, хоча тип він неприємний. Але Беннет впевнений, що цей знайомий дуже небезпечний, тому й хоче зачинити мене в своїй квартирі.

- Який знайомий? – допитливо розпитує.

- Люк Такер. Чула щось про нього?

- Такер, Такер… - задумливо промовляє, - це не той Такер, що в мерії працює?

- Схоже що так. – відповідаю, в надії дізнатись якусь інформацію про нього від подруги.

- Я особисто з ним не знайома, але чула, що він ще той інтриган. Такі схеми провертає… наш мер ніяких спонсорів собі ніколи не знайшов би, якби Такер не підробляв папери. Та подейкують, що він не такий простий, і мер хоч і тримає його поруч, але завжди напоготові. Такі люди заради своїх цілей на все здатні, але щодо того наскільки він небезпечний… не впевнена.

- От і я про те ж саме! Хіба може бути небезпечним той, хто паперами в мерії займається?

- Не будь такою наївною, - задумливо промовляє, - може б тобі варто було довіритись Брауну… все таки він його краще знає.

- Сем, не починай. – відмовляю, - сьогодні буду допитувати Беннета. Він обіцяв все розказати, тож сподіваюсь, я отримаю відповіді на свої питання.

- Давай-давай, - всміхається, - допитай його добряче сьогодні.

Я всміхаюсь від її багатозначних натяків. Приємно бачити, що її настрій покращився порівняно з обідом. Ми ще розмовляємо деякий час і прощаємось, коли вона висаджує мене біля під’їзду. Проводжаю її машину поглядом і коли вона зникає за рогом, прямую всередину.

Відкрию двері й заходжу. В очі б’є темрява, яка дезорієнтує. Лише в кінці вестибюлю видніється світло, що освітлює двері ліфта. Намагаюсь намацати стіну аби не впасти. Стою і чекаю поки очі звикнуть до темряви. Вже планую як зараз дзвонитиму консьєржу і повідомлю щодо проблем з освітленням. Але пронизливий голос, що відлунням розноситься високими стінами вестибюлю, змушує мене остовпіти на місці:

- А я вас вже зачекався, місс Сміт!

Вдивляюсь в темряву й лише зараз помічаю темний силует, що рухається назустріч. Він виник ніби нізвідки. Роблю крок назад, але чиїсь кремезні руки хапають мене за передпліччя й стискають так міцно, що я не можу поворухнутись.

Яскравий спалах ліхтаря світить в очі й остаточно мене паралізує. Кліпаю очима, аби швидше зорієнтуватись в просторі. Перед очима бачу Люка Такера й остаточно втрачаю надію на порятунок. Намагаюсь викрутитись з огидних рук кремезного чоловіка, що стоїть позаду й тримає мене. Та голос Люка змушує припинити пручатись:

- Тихіше, - він підходить ближче й хапає мене за підборіддя, змушуючи дивитись на себе, - ви ж не хочете, щоб мій друг зробив вам дуже боляче?

На його обличчі з’являється глузлива посмішка, що жахає мене.

- Що вам треба? – попри паніку вичавлюю з себе слова.

- Нічого, - сміється, - ми просто поїдемо прогулятись.

Він киває і тут я помічаю ще одного громилу, що виринає з темряви.

- Ні, - намагаюсь крикнути, та горло пересохло настільки, що виходить якийсь незрозумілий писк.

Та чоловік, що тільки-но з’явився, не реагує на мої пручання. Він дістає якусь ганчірку й прикладає до носа й рота. Не вистачає повітря. Ганчірка має різкий запах, схожий на якісь ліки. Паніка огортає. Намагаюсь вирватись. Та мене тримають двоє – один, той що позаду тримає все тіло, а інший стоїть проти мене й вдавлює брудну ганчірку. Його маленькі байдужі очі – останнє, що я бачу перед тим як поринути в цілковиту темряву.