Читати книгу - "Моє сторіччя"

ідеології» — праця Теодора Адорно про критику ідеологізованої мови, 1964 рік. ">[47] і перейшов на жаргон діалектики. Якось так я сам собі все це пояснював, однак не був певен справжньої, глибинної причини такої зміни риторики, тож, поки мій семінар щосереди розважав себе сам, я намагався заспокоїти цей вибух своїх внутрішніх суперечностей.

У кожному разі, у Франкфурті я почав з того, що покинув германістику і взявся вивчати соціологію — ніби на доказ свого повторного «повернення». Отож я слухав Габермаса й Адорно, однак останньому ми — а незабаром я вступив до Соціалістичної спілки молоді Німеччини — рідко давали висловитися, бо він для нас був сумнівним авторитетом. А оскільки тоді всюди, а особливо у Франкфурті, учні завзято протестували проти вчителів, то дійшло до захоплення університету, але через те що Адорно — сам великий Адорно — змушений був викликати поліцію, протестантів дуже швидко розігнали. Одного з наших найбільш видатних ораторів, чиї промови справили враження навіть на Майстра заперечення, — на ім’я Ганс-Юрґен Краль[48], який, до речі, кількома роками раніше входив до фашистської спілки Людендорффа, а потім — до реакційної Молодої спілки, і який тепер, після абсолютного «повернення», вважав себе другою особою після Дучке, наділеною відповідною силою противаги, — так от, цього самого Краля заарештували, але через кілька днів випустили на волю, і він відразу ж розвинув бурхливу діяльність, причому для нього не мав особливого значення привід для цієї активності: він однаково ревно виступав і проти введення надзвичайного стану, і проти вчителя, який попри все залишався авторитетом. Так, в останній день книжкової виставки, 23 вересня, в будинку Ґаллус, де шістдесят п’ятого року завершився перший процес над винними у скоєнні злочинів у Аушвіці, одна з дискусій, жертвою якої врешті-решт став і сам Адорно, мала всі шанси перерости у заворушення.

Це були непрості часи! Надійно схований на своєму захищеному від усіх вітрів семінарі, де мене турбували тільки провокаційні запитання однієї впертої юної особи, я намагався перестрибнути через втечу тривалістю в тридцять прожитих років і повернутися подумки в ту дискусію, яка перетворилася на трибунал. Скільки любові до гучних слів! Я теж був тоді в натовпі, кричав разом з усіма, прагнув знайти якомога болючіші слова, вважав, що маю переплюнути ентузіазм Краля, намагався, з ним та іншими, здерти одяг із круглоголового Майстра — за допомогою діалектики, яка могла розчинити все у суперечностях, а Майстер сидів тепер мовчки і не знаходив слів, він був розгублений, він мовчав — і ми добилися свого. Біля ніг професора щільним колом сиділи студентки, які ще зовсім недавно змусили його перервати лекцію, бо всі разом оголили груди. А тепер вони прагнули побачити його оголеність, оголеність чутливої натури. Він, респектабельно округлий, вбраний із буржуазною вишуканістю, мав би пережити таке ж оголення. І навіть більше: він мав би, шматок за шматком, відкидати частини теорії, яка його захищала, — бо цього вимагав Краль, а з ним і всі інші, — а потім мав би передати для потреб революції свій щойно розірваний на клапті й недбало залатаний авторитет. Він повинен стати корисним, — казали вони. Наразі він ще потрібен їм. Потім — у рядах зоряної колони — на Бонн. Враховуючи те, який клас перебуває зараз при владі, виникає необхідність скористатися з його авторитету. Але в принципі його давно час позбутися.

Останню фразу, здається, вигукнув я. Чи хтось, або щось так озвалося з мене. Але що змусило мене заговорити мовою насильства? Коли я отямився, і реальністю знову стали обличчя моїх студентів, які з досить помірною старанністю здобували свої заліки на семінарі про Пауля Целана, мій тодішній радикалізм укотре видався мені сумнівним. Можливо, я просто хотів пожартувати? Або був розгублений і не все зрозумів через занадто закручені фрази (наприклад, фразу про репресивну толерантність) — як колись давно хибно зрозумів вердикт Майстра заперечення проти будь-якого «забуття Буття».

Краль, який вважався найбільш здібним учнем Адорно, любив ходити широкими колами, наче викладав завершальну петлю, а потім раптово загострював поняття, яке ще мить перед тим здавалося цілковито тупим. Звісно, лунали й заперечення. Наприклад, від популярного в нас тут Габермаса, який ще з часу конгресу в Ганновері постійно повторював своє застереження про небезпеку фашизму, що насувається від лівого руху. Або від одного вусатого письменника, який продався соціал-демократам, а тепер вважав, що може закидати нам «лютий сліпий активізм». Зал шаленів. Мабуть, і я шаленів разом з усіма. Але що змусило мене покинути переповнений зал завчасно? Брак радикалізму? Чи я не міг більше дивитися в обличчя Краля, який через відсутність одного ока завжди носив сонячні окуляри? А може, я тікав він необхідності спостерігати за стражденним виглядом приниженого Теодора В. Адорно?

Неподалік від виходу з залу, де все ще було повно публіки, до мене звернувся старший пан, схожий на відвідувача книжкових виставок. Він говорив із легким акцентом:

— Що це за дурниці ви говорили? У нас у Празі вже місяць стоять радянські танки, а ви тут патякаєте про колективні процеси народного навчання. З’їздіть швиденько до мальовничої Богемії. Там ви зможете у колективі навчитися розрізняти владу і безвладдя. Ви — повні невігласи, а вважаєте себе мудрішими за всіх…

— Ага, — раптом сказав я, і мої студенти злякано підвели голови, відірвавшись від інтерпретації обох віршів, — у кінці літа шістдесят восьмого відбулося ще дещо. Було окуповано Чехословаччину, і німецькі солдати також брали в цьому участь. А менше ніж через рік Адорно помер: казали, що від серцевого нападу. А Краль, до речі, розбився на машині в лютому сімдесятого. І того ж року в Парижі Пауль Целан викинув із моста у воду решту свого життя, так і не дочекавшись від Гайдеґґера обіцяного слова. Ми не знаємо точно, якого саме дня це сталося…