read-books.club » Сучасна проза » Моє сторіччя 📚 - Українською

Читати книгу - "Моє сторіччя"

177
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Моє сторіччя" автора Гюнтер Грасс. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 65 66 67 ... 107
Перейти на сторінку:

Після цього мої семінаристи розійшлися. Лишилася тільки згадувана вже студентка. Але оскільки вона, схоже, більше не мала запитань, я теж мовчав. Можливо, їй було достатньо й того, щоб трохи побути наодинці зі мною. Тож ми мовчали. Вже аж коли вона зібралася йти, то промовила ще дві залишені наостанок фрази:

— Я пішла, — сказала вона. — Ви, здається, вже все сказали.

1969

Це мав бути шалений час, хоча мене тоді й називали «важкою». Я постійно чула звідусіль: «Кармен — важка дитина», або «особливо важка», або «Кармен — проблемна дитина». І не лише тому, що моя мати розлучена, а батько постійно їздив у тривалі відрядження. Але в нашому інтернаті жили й інші проблемні діти, навіть такі, що взагалі-то вже мали бути дорослими. Наприклад, студенти з Рурського університету, які й створили наш інтернат — спершу для інших студенток, матерів-одиначок, — і хотіли виховувати дітей лише неавторитарними методами. Навіть пролетарських дітей, як називали нас спочатку. Однак це не дуже виходило, бо і ми, і наші батьки звикли радше до твердої руки.

Моя мама прибирала у двох тутешніх кімнатах — там зробили офіси чи щось таке, — бо студентки вважали себе занадто ніжними для такої роботи. І от моя мама сказала іншим мамам-сусідкам:

— Дайте червоним спробувати, побачимо, як воно все буде.

Річ у тім, що ініціативна група, яка заснувала у Бохумі наш інтернат для дітей із так званих нижчих соціальних станів, мала екстремально ліві політичні переконання, тож батьки постійно ділилися на фракції, а під час батьківських зборів, які тривали мало не до півночі, щоразу виникали активні дискусії, що завершувалися скандалами. Так розповідала мені мама.

Але тоді, здається, всюди панував хаос, не лише в нас, у дітей. Всюди в суспільстві, куди не глянь, був бардак. До того ж тривала передвиборча кампанія. І на нашому будинку висів плакат, і моя мама ще пам’ятає, що на ньому можна було прочитати: «Замість передвиборчої боротьби — класову боротьбу!» Саме вона у нас і відбувалася. Діти — особливо ми, пролетарські діти — постійно билися між собою за іграшки, які студентки назбирали для нашого інтернату. Мама розповідала мені, що я билася найчастіше. А щодо передвиборчої кампанії, то ми її навіть не помітили. Тільки один раз студентки взяли нас із собою на демонстрацію перед університетом, який був схожий на величезну бетонну брилу. І там ми повинні були разом з усіма кричати: «Хто сяде за ґрати? — Соціал-демократи!» Але вони зі своїм Віллі потім таки перемогли на виборах. Ми, діти, звісно, про це не дізналися, бо по телевізору все літо показували дещо інше, а саме — висадку на Місяць. Це було для нас значно цікавіше, ніж передвиборча боротьба, і всі ми дивилися телевізор, хтось — удома, а я — у фрау Пітцке, нашої сусідки. А потім ми взяли кольорові олівці та фарби у тюбиках, які можна було змішувати, і намалювали на стінах інтернату цю висадку на Місяці, — при цьому все відбувалося дуже навіть неавторитарно, тобто кожен малював, як собі хотів. І, ясна річ, обох людей на Місяці в їхніх чудернацьких костюмах. І місяцехід, який німецькою називався «Адлер» — орел. Це мало бути весело. Але через мене, проблемну дитину, знову був скандал на батьківських зборах, бо я намалювала та розфарбувала не лише обох космонавтів, які побували на Місяці, — Армстронґа і Алдріна, так їх звали, — а й додала ще одну деталь, яку я дуже чітко бачила по телевізору, а саме — американський прапор з усіма численними зірками та смужками, і те, як цей прапор майорить над поверхнею Місяця. Це, звичайно ж, не сподобалося нашим лівим студенткам, особливо найбільш радикальним. І вони провели зі мною серйозну педагогічну роботу! Але на доброзичливі розмови я ніколи не реагувала. І, як пригадує моя мама, тільки невелика група студенток — ті, найменш радикальні, що відстоювали лише неавторитарні методи виховання, а не були маоїстками чи прихильницями інших революційних теорій, — проголосували проти рішення педагогічної ради інтернату негайно змити зі стіни нашого закладу мій малюнок «Зорі та смуги», як мама досі його називає. Ні, я зовсім не плакала через це. Але категорично відмовилася замінити на своєму малюнку колір прапора на яскраво-червоний, як того вимагав від мене один зі студентів, — точно, він зараз у Бонні кимось там працює, держсекретарем чи що. Я просто не хотіла. І жодні аргументи не могли змінити мого рішення. Ні, не через червоний колір. Просто тому, що по телевізору показували не червоний, а зовсім інший прапор… Але той студент ніяк не хотів одчепитися від мене, тож я, кажуть, влаштувала справжній хаос і поскидала на підлогу, а потім розтоптала всі оті такі гарні кольорові олівці, крейду та фарбу в тюбиках, не тільки свої, а й інших дітей, і моя мама, яка щодня прибирала в інтернаті, а студентки платили їй за це, ледь відмила все те лихо з підлоги, — тому, коли вона зустрічається з матерями моїх однолітків, то досі каже їм:

— Моя Кармен була справді проблемною дитиною…

У кожному разі, своїх дітей, якщо вони у мене, звісно, народяться, я буду виховувати зовсім інакше, тобто як усі нормальні люди. Однак, хоча той рік, коли людина вперше висадилася на Місяць, а відразу після цього моя мама проголосувала за свого Віллі Брандта, той рік був справді шалений, мені й досі часто сниться наш інтернат.

1 ... 65 66 67 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моє сторіччя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моє сторіччя"