Читати книгу - "Місто біля моря"

одним з перших. А сьогодні я почув біля вагранки, у напівтемряві цеху, голоси кількох робітників. Та й мій напарник уже прийшов. Під нашими машинками пломеніли хвостики плиток, які охолоджувались. Зарані підсунуті Науменком у пази під моделями, вони віддавали своє тепло остиглому за ніч бабіту.

Від солоних інженерських раків та його бархатного пива мене мучила спрага. Я напився холодної води просто з-під крана і пішов по лопати. Ми залишали їх у тайнику, під основою мартенівської печі, яку не встиг добудувати заводчик Кейворт.

Зігнувшись, зайшов я у склепистий тунель під мартенівською піччю і намацав там дві наканіфолені лопати. У темряві блиснув зеленими очима і кинувся вбік мешканець цих підземель — старий котяра. Їх жило тут кілька, здичавілих заводських котів. Вони ховалися на день і виповзали на простір ливарні лише надвечір, коли чавун остигав у формах і не було риску обпалити на окалині ніжні кошачі лапки. Чим живились вони у нашому гарячому цеху — я зрозуміти не міг. Адже пацюкам і мишам робити тут було нічого. Може, недоїдками від сніданків робітників?

Приємно ступати по м’якому пісочку цеху на світанку з двома лопатами на плечах, відчуваючи силу, бадьорість і бажання в першу-ліпшу хвилину взятися до формування!

Робітники, голоси яких я почув здалека, зібрались біля машинок Кашкета і Тиктора. Стояв там Артем Гладишев, затримався з кліщами в руках і мій Науменко.

— От наробили, биндюжники!

— Ти биндюжників не ображай! Хороший биндюжник до такої ганьби не допустить!

— І на того хлопця молодого звертати нічого. Який учитель, такий і учень!

— Йому грошей, Кашкету, похмелитися не вистачає. Кричав усе: «Давай! Давай!» От і надавався!..

Всі ці уривчасті фрази долетіли до мене ще по дорозі. Спершу я не розумів, що трапилось. Але, як тільки я глянув угору, на купу порожніх опок, все стало зрозумілим.

На одній з опок крейдою було написано: «115–605». Ця цифра відзначала підсумок попереднього дня. Після приймання литва такі написи робили на опоках бракувальники.

Виходило зараз, що лише 115 хороших деталей заформували Кашкет з Яшком. Решта пішли в брак.

Позад себе я почув важке дихання і знайомий голос:

— Радієш?

Оглянувся, бачу — Тиктор. Комір у нього розстебнутий. Чуб розтріпався.

— Я не такий себелюб, як ти, — сказав я дуже тихо. — Мені чужі невдачі радості не завдають. Шкода тільки, що стільки чавуну пішло нанівець!

— Ну гаразд, давай забирайся звідси! Соромити мене нічого. Самі з вусами!

Подивився я в злі, з кошачою прозеленню очі Яшка і зрозумів, що в нього совісті лишилося дуже небагато. І сказав йому крізь зуби:

— Продовжуєш свою шарманку, Яшко?

… Золотий час були оці передсвітанкові години у прохолоді наступаючого ранку, поки руки не стомляться і краплі поту не заблищать на запиленому лобі. Електрику погасили, і під скляний дах у цех ллється денне світло.

Робота в цей день у нас з Науменком ішла добре. За плечима з’явились три рядки опок з «ковбасками». Побачивши, що Науменко зупинився на перекур, я запитав:

— Звідки взявся такий величезний брак у них? Га, дядю Васю? Просто-таки дивно!

— Нічого дивного, — обертаючись на мій голос і ставлячи ногу на ящик із сумішшю, сказав Науменко, — Кожна машинка і модель свою душу мають, так само як людина. Одна модель — капризна, ніжного поводження вимагає, у другої вдача твердіша, і вона ніяких набивок не боїться. Все це серцем відчувати треба. До одної моделі підходь обережненько, з підогріванням та з присипочкою, розбивай її тихесенько. А іншу набивай з розмаху, і не думай нічого!

— Але ж машинки однакові?

— Та нічого подібного! Тут усе повинно бути механізоване: і набивка, і трамбування за допомогою стиснутого повітря. Так і було спочатку, як тільки ці машинки поставили. А як Радянська влада в свої руки заводи почала забирати, хазяї колишні, англійці, стали все під укіс пускати. Креслення вкрали, компресори зіпсували, частини з них або в землю заривали, або в море кидали. Ночами шастали тут з ліхтариками англійські техніки та прикажчики і свої брудні справи вершили.

— А де ж Андрихевич був? Де його очі були?

Попихкуючи цигаркою, Науменко сказав мені:

— А хтозна, може, бички з хвилеріза ловив, а може, сам з тими англійцями віску їхню пив. Як сир у маслі купався, і байдуже йому було, що ці бандюги тут колобродять…

— Дядю Васю, а раніш підогрівали машинки теж отак? Плитками? — спитав я, погладжуючи свою остигаючу модель. — Незручність велика!

Науменко глянув на мене, не розуміючи:

— Он як! Чому незручність?

— Ну як же! Взяв розгін, поставив кілька опок — і плита вже охолонула. Біжи через весь цех до того коминка…

— Ач, панич який! Бігати, значить, тобі ліньки? А може, конку тобі до коминків провести? Вся робота в ливарні на тому і побудована, щоб не сидіти, а бігати. А коли хочеш спокою — конторником наймись.

Слова Науменка образили мене дуже, але сперечатися з ним не хотілося. Щоб, не затримувати формування, я схопив кліщі і побіг «на Сахалін» — до коминків.

Мчав цехом і думав: «А все-таки, дядю Васю, неправий ти! Хіба це діло — такі кінці бігати? Де раціоналізація? Скласти всі відстані до коминків і назад — півдороги до Маріуполя буде!»

Не встигли ми набити сто першу опоку, до машини підійшов майстер Федорко і спитав:

— Шабашити скоро збираєшся, Науменко?

— А що таке, Олексію Григоровичу?

— Перестановочку зробимо.

Дядя Вася і формувати кинув. Не приховуючи невдоволення, він сказав протягом:

— Яку?

— Ролики тобі ставлю.

— Ролики? Та змилуйтесь, Олексію Григоровичу! Лишіть нам «ковбаски». Тільки пристосувались, а ви вже знімаєте!

— Треба, Науменко! — суворо сказав Федорко. — «Ковбасками» вашими уже весь склад півфабрикатів забитий. А роликів там кіт наплакав. Я поставив було отих башибузуків, а вони, бачив сам, наробили браку стільки, що і на двох платформах не вивезеш. Ще день такого художества — і слюсарно-складальний у простої. Хіба можна рискувати?

— Та я розумію, що рискувати не можна, — сказав дядя Вася, — але…

— Не алекай, Васильку! — гукнув із-за машинок Гладишев. — Облік чудовий! Для твоїх «ковбасок» піввагранки чавуну перетягти треба, а ролики хоп-хоп — і залив умить!

Запасні плити з ремонтно-інструментального притягли чорнороби. Притягли і кинули просто в сухий пісок, на місце, що звільнилося від порожніх опок, які майже всі вже пішли у нас в діло. Пробігаючи на плац, щоб ставити нижні половинки форми, я ні-ні та й поглядав на нову модель. Вона здавалася дуже простенькою. Над гладенькою бабітовою плитою було припаяно шість таких самих роликів, як і