Читати книгу - "Місто біля моря"

ті, що ведуть чотири крила жатки по залізному маслянистому схилу від падіння до підйому. Над кожним з роликів, які стирчали над модельною плитою, був хвостик для стержня. А верх був іще простіший: шість маленьких наперсточків — гнізд для шишок і наче прожилки на кленовому листку — канавки, які розповзалися на всі боки, для заливки кожного ролика.

«Цікаво все ж таки, чому брак може бути в такій простій деталі?» — подумав я, формуючи.

Пора вже було шабашити. Турунда з Гладишевим заформували всі свої опоки і почали заливати. Далі в цій духоті формувати було важко. Від залитих по сусідству опок обдавало жаром. Під вагранками знову задзвонили в ринду. Починалась чергова видача чавуну.

— Кидай формувати! — наказав Науменко. — Ходімо туди, до вагранки.

Ми заливали під часті удари ринди. Від одного випуску чавуну до другого часу лишалось якраз стільки, щоб дотягти наповнений розплавленим металом важкий ківш до машинок і залити одну по одній усі вісім форм.

Як приємно було побачити нарешті, що чавун дійшов до самого верху форми і кругла воронка ливника, в яку заливали ми розплавлений метал, виповнилась і почервоніла! Радісно було відчувати, що всі наші форми примочені в міру і заливаються вдало, метал не стріляє по боках сильними жалячими бризками. Він тільки глухо бурчить і клекоче всередині, заповнюючи порожнини у формах і перетворюючись з рідкого на густий і твердий у холодному піщаному полоні.

Тільки-но встигли ми вилити в сухий пісок біля мартена бурий, наче перепалений цукор, остигаючий шлак, як біля вагранки знову дзвеніла ринда, запрошуючи ливарників брати чавун. І ми йшли туди, де під шумливими вагранками, в капелюхах, насунутих на лоб, у темних окулярах, з залізними піками наперевіс, походжали горнові.

Ми мчали туди бігом. Дядя Вася тюпав вистрибом, зовсім по-молодечому, забувши про свої літа.

Мені подобалася ця рискована робота, швидкий біг наввипередки з іншими ливарниками по сипучому піску майстерні і обережне повернення з важким ковшем назад.

Було чадно. Дерло в горлі від запаху сірки. Яскраві спалахи іскор, що розліталися, робили майже непомітним світло непогашених лампочок у віддалених кутках цеху.

Зовсім близько, за недобудованим мартеном, гула кругла «груша» — черевата піч для плавлення міді. Випадкові протяги приносили звідти їдкий запах розплавленої міді. Захоплений загальним хвилюванням, я не звертав ніякої уваги на чад і на жару, яка, чим далі продовжувалася відливка, ставала нестерпнішою.

Обличчя ливарників блищали у відсвітах полум’я, мокрі від поту, темно-коричневі.

Стоячи під чорною вагранкою, що аж гула, поблизу жолоба, по якому мчав до нашого ковша жовтуватий струмінь чавуну, коли-не-коли позираючи на похмуре, зосереджене обличчя дяді Басі і відчуваючи, як наповнюється ківш, я розумів, що обрав для себе правильне діло.

Дрібні бризки чавуну, описуючи красиві вогненні дуги і остигаючи на льоту, сипались десь за спиною, але я вже не поривався втекти від них набік, як раніше, не здригавсь, а тільки непомітно щулився, міцно стискаючи кільце держака.

В гудінні вагранки, поблизу вогню, в швидких переходах по цеху з ковшем, повним розплавленого чавуну, була особлива відвага, був риск, веселе молодецтво. І, обливаючись солоним потом, тягав я в парі з Науменком важкі ковші, стомлений, але гордий і задоволений, невимовно щасливий.

Тільки під кінець плавки я помітив, що біля наших машинок копошиться ще з одним слюсарем, брязкаючи розвідним ключем, Сашко Бобир. Прислані з ремонтно-інструментального цеху, вони переставляли нам моделі на завтра. Як видно, Сашко давно стежив за тим, як ми заливаємо чавун, бо, коли, поставивши порожній ківш на плацу, розпалений, я підійшов до машинок, він спитав жалісливо:

— Заморився, га, Василю?

У голосі Бобиря я почув визнання того, що працю ливарника він вважає вищою за свою слюсарну роботу.

— Заморився? З чого це ти взяв? День як день! — відповів я стиха, протираючи очі.

Уже іншим, допитливим голосом Бобир спитав:

— А де ж ти вчора до пізньої ночі тинявся?

— Там, де треба, там и тинявся! Дивись краще плиту став без перекосу і гвинти підтягни до відказу!

— Не бійся! Ми свою справу знаємо, — буркнув Сашко. І, упираючись ногами в ящик із сумішшю, потяг на себе ще дужче рукоятку розвідного ключа.

— Давай кокілі[6] змазувати, молодче! — покликав мене Науменко.

Він встиг уже принести з кладової ящик, повний чавунних обручиків. Я захопив із собою баночку графітної мазі і сів біля напарника на піску.

Стояла така пекельна жара, що густа вранці графітна мазь зараз стала як кашка. Ми обливались потом навіть за цією легкою роботою. Треба було вмочати палець у графітну мазь і потім змазувати всередині кожний кокіль.

— Розумієш, для чого ця петрушка? — спитав Науменко.

— Щоб ці кокілі вільно насадити на ролики?

— Це перше. Друге — щоб знімались вони легко, разом з піском.

— Хіба вони в опоці лишаються?

— А ти ж думав! Охолоджуючись у кокілях, чавун обволікається твердою кіркою. Такий ролик з твердою і гладенькою ковзною поверхнею без обточки в діло йде.

— Ловко придумано! — сказав я і згадав, що не раз бачив, як, падаючи на гладеньку плиту, рідкий чавун, застигаючи, стає гладенький і твердий, як ця плита.

За димучими опоками промайнула червона косинка Кашкета. Лускаючи насіння, він повільно йшов проходом.

Сьогодні він прийшов на роботу пізніше за всіх. Як тільки він побачив напис, зроблений бракувальником, він зчинив страшенний галас, бігав до майстра, ходив з ним у двір, де звичайно висипали браковані деталі, погрожував подати заяву в розцінково-конфліктну комісію і ніяк не визнавав браку з своєї провини. Так і тинявся він цілий день по цеху, до самої заливки.

Помітивши нас біля ящика з кокілями, Кашкет круто повернувся. Хвилину простояв він мовчки, в блазенській хустці, зав’язаній вузлом на потилиці, лускаючи насіння, а потім спитав:

— Загодя готуєте?

Питання це було ні до чого, і дядя Вася не вважав за потрібне обзиватися. Мовчки натирав він кокілі графітом, змішаним з тавотом.

— Заробити більше за всіх хочете? На дачу з садом? — прошепелявив Кашкет.

— Та вже ж не на звалище, як ти, а на користь робітничому класу! — відрубав Науменко, хапаючи кокіль.

— Цікавлюсь, що ви післязавтра заспіваєте, коли напишуть вам таке, як мені сьогодні?

— Цікався, скільки влізе, а поки що давай лушпиння не кидай під ноги. В пісок же попаде! — сказав Науменко сердито.

— Вибійники просіють. Не бійся! — сказав Кашкет і хвацько сплюнув лушпиння під ноги.

— Таку дрібноту не просієш. Попаде у форму — і, дивись, раковина. Не смій, кажу тобі! — вже зовсім суворо гримнув дядя Вася.

— Ну, гаразд, голубе, не сердься, —