Читати книгу - "Місто біля моря"

Наче я у фраку з фалдами, як у того тапера, танцюю чарльстон. Невтомно танцюю, дригаю руками і ногами, як отой жебрак, розбитий хворобою святого Вітта, що стояв у нас в місті під кафедральним костьолом і завжди видурював гроші. Танцюю і сам дивлюсь на себе в дзеркало і бачу, як обличчя моє змінюється. Воно стає зморшкуватим і злим і поступово обростає сивою бородою і густими бровами. А я все танцюю, танцюю і роблюсь худим, як палиця. Здоровенні червоні раки повзуть до мене звідусіль по брудному паркету і сичать на мене, розкриваючи клішні: «Хам! Хам! Репаний хам! Куди ти заліз? Із грязі та в князі? Геть звідси!» І ось тут, біля колони, з’являються зовсім іще молоді Бобир і Петрусь. Вони перешіптуються і дивляться на мене з презирством. І я чую шепіт Бобиря: «Ти бачиш, Петре? Ось він! Протанцював усе своє життя — і нічого не навчився!»

Обливаючись холодним потом, я заворушив губами, щоб сказати їм слова виправдання, але мій голос заглушило сичання. Кляті раки знову заторохтіли своє, та так голосно, що хочеться затулити вуха…

Я перевертаюся на другий бік — і прокидаюсь.

Біля мене дзвонить будильник.

Хоч у вікно дивиться ще жовтий молодик, але пора вставати. Ливарня починає працювати значно раніш, ані ж інші цехи.

«І присниться ж така нісенітниця! — думаю я і обережно переступаю через сплячих хлопців. — Треба не забути знову завести будильник, щоб і вони не проспали…»

Кому доводилося жити довго в приморських містах, той знає, що вони чудові в будь-яку пору.

Чудові, тихі, безхмарні вечори, коли порожевіле сонце не поспішаючи сідає в море. І не менше чудові такі ж хвилини прощання з гаснучим десь на небі, за хмарами, сонцем, коли море гуркотить і налітає величезними водяними валами на парапети набережної, закидаючи солоними бризками залізничні колії, що простягалися поряд. Бора приносить із степу піщаний пил, що пахне полином і богородициною травичкою, зриває кашкети з голів, крутить смерчі над залізничним насипом, гонить по вулицях клапті паперу і сухі водорості, кізяк. Навіть у вузеньких канавках, виритих далеко від моря під Кобазовою горою, в такі дні, коли дме бора або норд-ост, глиниста, жовтувата водичка з ранку до вечора вкрита жмурами і хвилюється, як на широких морських просторах. І все-таки в диявольському шумі бурхливого моря, яке гримить не лише біля берегів, але й посилає свій гуркіт на найвіддаленіші вулиці, місто, що його продуває бора, чудове. Воно притулилось на мису, під горою, і схоже на корабель, який ось-ось одірветься від материка і разом з своїми мешканцями, будинками, базаром і Лісовською церквою попливе в далеке небезпечне плавання по запінених хвилях, переслідуване норд-остом. І далеке, протяжно-тужливе виття сирени на маяку при такій думці сприймається, як останній сигнал відходу в важкий, але такий заманливий рейс!

Але особливо запам’яталося мені нове в моєму житті місто на приазовському березі в літні передранкові години.

Три години ранку. Пробили склянки в порту, і їх мелодійний дзвін поплив над усіма вулицями і затих аж десь на горі, біля кладовища. Тихо рипнула хвіртка. Зачиняю її знову на защіпку, а сам іду якийсь час по жорстких коліях біля моря.

Чорне-чорне море, лише біля самого порту посмуговане відблисками жовтих сигнальних вогнів, покірливо уляглося в берегах бухти. Воно теж спить, коли-не-коли стиха зітхаючи ніжно шурхітливими хвилями.

Приємно розчинитися у дивній передсвітанковій тиші вулиць, які ще досипають! Жодного вогника не видно ще у вікнах. Вуличні ліхтарі горять тільки на головних перехрестях, кидаючи з висоти плями жовтого світла на брук. Навколо скляних ковпаків ліхтарів в’ються хмари білих, сірих і кремових метеликів. Вони шелестять шовковистими крильцями там, угорі, наче уперто хочуть розбитися об гаряче скло. Ти проходиш один по одному безлюдні перехрестя, поринаєш у морок рівненьких кварталів, зливаєшся з шпалерами молодих акацій і помаленьку звільняєшся від рештків сну.

Сонний вахтер у прохідній киває головою, глянувши здалека на перепустку. Добре чути, як задзвеніла на самому дні зеленого ящика опущена туди робоча марка. Вона повернеться з зеленого ящика у ливарню лише зі сходом сонця, після всіх заводських гудків. Цеховий табельник повісить її на цвях у ящику, затягнутому дротяною сіткою. І кожного разу, пробігаючи до коминка, бачачи її — мідну, блискучу, з цифрою «536», — ти будеш із задоволенням думати: «Ще один день, прожитий чесно. Без запізнення і прогулу!»

Найбільше мене мучила перші тижні роботи на заводі боязнь спізнитись. І зовсім не тому, що це призводило до стягнення, зменшення заробітку, догани від майстра. Просто соромно було навіть уявити собі, як ідеш ти, спізнившись, цехом, який аж гуде, і всі з усмішкою дивляться на тебе. Люди вже давно працюють, за машинками стоять заформовані опоки, їх уже можна заливати. Ливарники, які прийшли на роботу вчасно, дивляться на тебе і думають: «От соня, коли приплентався в цех! Робітничий клас давно вже ділом зайнятий, а він вилежується на своїх перинах, ледар окаянний!»

Навіть уявити було важко, як це я, запізнившись, з’явлюсь перед своїм напарником Науменком і, наче нічого й не було, скажу йому: «Добрий день, дядю Васю!» Яку совість треба мати, щоб спізнитись, а потім ділити нарівно з своїм напарником його заробіток!

А можливе ще й інше. Опустив ти в порожній уже ящик марку, біжиш до цеху заводським двором, і раптом тобі назустріч директор Іван Федорович. «Здрастуй, Манджура! — говорить він тобі. — А куди це ти так поспішаєш? І чому ти тут, коли всі твої товариші давно в цеху, формують деталі, своєю працею зміцнюють змичку робітничого класу і селянства?» І що я скажу тоді директорові на Відповідь? Спізнився, мовляв, Іване Федоровичу. Скажу це після того, як Руденко взяв з нас слово чесно ставитися до своїх обов’язків?..

Ось чому, як тільки змінний майстер Федорко попередив мене: «В літній час починаємо не по гудку, а з чотирьох», — навіть мурашки по тілу пробігли. «Чи зможу я вставати так рано? Чи не спізнюсь?»

Але всі сумніви заглушав розумний довід: «Як же інакше? Накажи ливарникам починати роботу разом з усіма, по гудку, — значить, заливка буде починатися десь опівдні. Сонце вже в зеніті, і опівденна спека, змішуючися з тепловими хвилями, що йдуть від розплавленого чавуну, перетворять ливарню на пекло кромішнє. Ні, це дуже правильно, що директор Руденко, поки дах над ливарним цехом не піднятий, розпорядився виділити наш цех в особливий графік».

Майже завжди мені вдавалось приходити в ливарню