Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"
- Жанр: Пригодницькі книги
- Автор: Микола Олександрович Далекий
Пригодницькі твори Миколи Далекого давно відомі широкому читацькому загалу. До нової книжки письменника ввійшли дві повісті того ж пригодницького жанру: “Танки на мосту!” і “Голка в сіні”. В першій мовиться про тяжкий, сповнений драматизму поєдинок радянського юнака-розвідника з досвідченим гітлерівським диверсантом в чорне літо 1942 року; друга повість присвячена зображенню складної і копіткої роботи наших контррозвідників по виявленню і знешкодженню фашистських агентів у партизанському загоні, котрі вміло замаскувалися під народних месників.
Україномовна пригодницька література - http://kompas.co.ua
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ТАНКИ НА МОСТУ!
ГОЛКА В СІНІ
Пригодницькі повісті
ТАНКИ НА МОСТУ!
Бойова слава цього офіцера була негучна, загадкова. Газети не повідомляли про його подвиги, його ім’я не згадувалося в наказах і реляціях. Про нього лиш ходили усні легенди, одна дивовижніша за іншу. Як правило, розповідали з чужих слів, при цьому одні з недовірливою посмішкою здвигали плечима, інші притишували голос, озираючись, наче побоюючись, що їх можуть звинуватити в розголошенні військової таємниці.
Але якщо ці розповіді-легенди й не були повністю вигадані, то надто перебільшені, що властиво солдатському фольклорові. Все ж диму без вогню не буває: До пуття ніхто нічого не знав про цього загадкового офіцера. Навіть справжнє його прізвище для більшості лишилося загадкою. Всі сходилися тільки на тому, що він причетний до дивізії “Бранденбург”, котру у військах фюрера пошепки називали “дивізією чорного плаща і отруєного кинджала”.
Обер-лейтенант був нечастим гостем у штабах діючих частин і з’єднань, а якщо й з’являвся там, то ненадовго. Коли штабні офіцери, писарі впізнавали його, вони подавали один одному знаки, похапцем перешіптувались за його спиною, проводжали заздрісними і водночас захопленими поглядами. А він, недбало козирнувши двома пальцями присутнім, мовчки проходив геть, усміхаючись самими лиш куточками вуст. Таємничий герой, кавалер залізного хреста першого ступеня, “той самий обер-лейтенант із дивізії “Бранденбург”… Його негайно приймав командир або начальник штабу, і в час їхньої розмови двері помешкання були зачинені навіть для ад’ютантів.
…Цього разу він з’явився в станиці Біловодській, яку кілька годин тому залишили радянські війська. Станицю вже оповила темна південна ніч. На ганку невеличкого будиночка з причиненими віконницями на нього чекав уже мовчазний ад’ютант. Одразу ж провів до будиночка, господарів якого було заздалегідь виселено. Рівно о 22.30 таємничий офіцер переступив поріг затишної світлиці й щільно причинив за собою двері.
— Гер оберст, — мовив він неголосно і трохи недбало, — обер-лейтенант фон Ланге… за вашим наказом.
Обіпершись обома руками на стіл, освітлений похідною ацетиленовою лампою з азбестовим ковпачком, полковник, котрий саме розглядав розгорнуту карту, підвів посріблену сивиною голову і втупив погляд у прибулого. Перед ним стояв широкоплечий чолов’яга років двадцяти п’яти. Його кремезна постать дихала силою і здоров’ям, ясні, трохи звуженого розрізу очі на широкому, вилицюватому обличчі дивилися весело, зухвало.
— Скільки солдатів вашої команди розмовляють по-російському?
— Вісім. Тільки вісім. Окрім мене…
Видно, така кількість не влаштовувала полковника. Щось прикидаючи в умі, він сердито зігнув праву брову.
— Я вже доповідав… — У голосі обер-лейтенанта відчулись вередливі нотки, зовсім неприпустимі в розмові зі старшим за чином. — Ми втратили багато підготовлених людей у Ростові і під Батайськом. Це були абсолютно марні втрати — нас кинули в бій, як звичайнісіньку піхоту. Коли так триватиме й надалі, гер оберст…
— Знаю. Я вже подав рапорт, і винного у цьому командира буде покарано, — з роздратуванням обірвав його полковник і додав замислено: — Всього дев’ять… А інші? Ви можете на них покластись?
— Цілком! Я сам відбирав їх. Фізична й моральна підготовка відмінні, але по-російськи знають заледве десять — двадцять слів. І то з акцентом.
— А ви не змогли б видати їх за цих… інородців?
— Нацменів?
— Саме так! За якихось там чеченів чи вірменів.
— Неможливо, гер оберст. Не той антропологічний тип.
— В такому разі кожному, хто знає російську мову, доведеться базікати за п’ятьох. — Полковник криво посміхнувся.
— Так уже бувало, гер оберст… — з гіркотою, аби трохи похизуватися, промовив обер-лейтенант.
Тепер вони всміхнулися разом. Обер-лейтенант всміхався незвичайно, тільки половиною обличчя, на іншій у цю мить з’являлася і тут же щезала лиш маленька ямочка.
— Завдання дуже важливе. Попереду Грозний, нафта… Командування має бути твердо переконане в успіхові операції. Свій вибір я зупинив на вас, обер-лейтенанте.
Кавалер залізного хреста першого ступеня клацнув каблуками, виструнчився. В його очах, затінених пухнастими віями, з’явився вираз загадковості, а в кутику рота тремтіла гордовита усмішка честолюбця. Він знав собі ціну і дякував оберстові за виявлене довір’я. Сама по собі ця стара людина в полковницькому мундирі означала для обер-лейтенанта не так уже й багато, але за погонами полковника стояла велика Німеччина, Третій рейх. І обер-лейтенант фон Ланге відчував, як душа його мліє від захвату. Він був по-справжньому схвильований, а це траплялося з ним нечасто.
Рухом руки полковник запросив обер-лейтенанта підійти ближче до столу. Вони схилилися над картою.
Біля будиночка, з якого кілька годин тому гітлерівці вигнали господарів, непорушно стояв вартовий. Віконниці було щільно зачинено…
*Я, радянський розвідник, не міг, звичайно, бути присутнім при цій вельми таємній розмові двох гітлерівських офіцерів і через те не берусь стверджувати, що все відбувалося саме так. Врешті, те, що обер-лейтенант розмовляв з оберегом, і що розмова велася в світлиці із зачиненими віконницями, і що карта була розстелена, а не висіла на стіні, не таке вже й суттєве. Головне, що така розмова відбулася, бо просто не могла не відбутися (і без карти, звісно, не обійшлись!), що їх непокоїла мізерна кількість солдатів, які володіли російською мовою, не підлягає сумніву, як і те, що очі в обер-лейтенанта фон Ланге були веселі, нещадні. Я бачив ці очі. Мені довелося наступного дня пробути в товаристві фон Ланге кілька пам’ятних хвилин, і не можу поскаржитися, що він не приділяв мені належної уваги. А сцену розмови обер-лейтенанта з його начальником домалювала моя уява. Правда, в мене було не так вже й багато часу для роздумів і припущень, та цього разу фантазія працювала прямо-таки в шаленому темпі. Але розповім усе по порядку.
*Мене залишили у Біловодській за день до приходу “доблесних військ фюрера”. Так склались обставини — на війні не все
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий», після закриття браузера.