read-books.club » Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: Дитячі книги / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 62 63 64 ... 119
Перейти на сторінку:
двома прутиками з киплячого казанка і давай його ламати тут яче, біля вогнища, кидаючи у вогонь рештки.

Андрихевич їв з якоюсь урочистістю, наче він справді священнодіяв, як сказала Анжеліка. Зразу було видно, що їжа посідала далеко не останнє місце в житті цього пана.

— Раки — моя слабість! — сказав Андрихевич, розгризаючи клішню. — А в поєднанні з справжнім бархатним пивом вони дають чудову смакову гаму. — І налив мені в бокал чорного, як дьоготь, пива. — На яку ж тему ви сперечаєтесь з молодим чоловіком, дочко? — спитав він.

— Василь збирається світ перебудувати, а я його відговорюю.

— Та що-бо ти кажеш! Це цікаво. Хто був нічим, той стане всім? Із грязі та в князі? Чи так треба розуміти? — І Андрихевич, примружившись, глянув на мене.

— Так! — сказав я, відсуваючи набік шийку рака і силкуючись бути спокійним. — Ну, а вам хотілося б, щоб усе було, як раніш: сотня капіталістів наживається на праці мільйонів… так, чи що?

— У того, хто став усім, здібностей не вистачить і знань кіт наплакав.

— Даремно ви непокоїтесь! Навчимося. Будемо боротися і вчитися.

— Але здібності людині від бога даються. Вони вроджені і переходять із покоління в покоління! — уже сердився інженер.

— А ви думаєте, у робітничого класу нема здібностей.

Ліка засміялась і сказала:

— Я говорила тобі, татусю, — суперечник відчайдушний. Почуття протиріччя розвинуте у нашого гостя надзвичайно сильно.

— Стривай, дочко! Це навіть цікаво, Отже, ви, добродію, запитали мене: чи є здібності у робітничого класу? Поза всяким сумнівом! Не будь у російських майстрових здібностей, я б обрав собі іншу професію. Бо який смисл працювати інженером, коли нема здібних виконавців твоїх задумів! Але розумієте, в чому річ: для того, щоб у робітничому класі розвивались оригінальні, самобутні таланти, йому потрібна технічна інтелігенція! А де ви її візьмете?

— Як де? А сам робітничий клас? Клас, який революцію зробив?

— Киньте, юначе, ці казочки! — сказав Андрихевич з помітним роздратуванням, — Найлегша справа — зруйнувати одним махом усе те, що до вас створювали покоління. А от спробуйте, лишень, усе це з руїн підняти, збудувати заново. Де ви візьмете освічених людей, які зможуть практично здійснити ці фантастичні плани перебудови Таганрозького повіту і цілого світу? Та ще коли всі країни проти вас!

— Будуємо і будуватимемо самі! Не злякаємося! З таким керівником, як наша партія, робітничому класу ніякі труднощі не страшні, — сказав я захоплюючись і запально глянув на Андрихевича.

— Самі! «Раз-два — взяли! Эх, зеленая, сама пойдет!» Отак?

— Нічого, нічого, і без «Дубинушки» як-небудь справимося, — відчуваючи велику правду на своєму боці, відповів я інженеру, — Минуть роки, і будуть у нас тисячі своїх, радянських спеціалістів. Вони будуть працювати не ради особистої користі, а задля загального блага, для того, щоб разом з усіма трудящими збудувати комунізм. І погано тоді буде тим, хто сьогодні іде не з нами.

— На кого ви натякаєте, молодий чоловіче? — спитав Андрихевич і зло подивився на мене.

— А чого мені натякати? Ви хіба не знаєте самі, що людина, яка йде проти всього народу, проти його волі, рано чи пізно буде виведена на чисту воду, викрита і викинута за борт? Ви що гадаєте: робітничий клас терпітиме, щоб з нього знущались, не вірили в його сили, а тим часом їли його хліб? Нам дармоїдів не треба. Нам потрібні друзі. Ви оце зараз посміюєтесь з того, що ми робимо. А як ви, цікаво, поводилися, коли англійці втекли за кордон? Гадали, певно, все розвалиться? А зараз подивіться — без цих англійських буржуїв завод наш більше випускає жаток, аніж до війни. Хіба це не так? Так! А скільки таких заводів у нашій країні! І скільки буде ще збудовано згодом!

— Поживемо — побачимо… — буркнув багатозначно інженер.

І дуже багато недовіри, прихованої злості, роздратування почув я в цих стриманих його словах…

Ролики

На все життя запам’яталася мені ця розмова за широким столом, осяяним м’яким світлом важкої люстри, що звисала з стелі. Наче сьогодні, я бачу перед собою зневажливий погляд інженера Андрихевича, його примружені розкосі очі, чую поблажливо-іронічний його голос. Це не був поблажливий тон людини, старшої літами, досвідченішої, яка знає в багато разів більше за свого співбесідника. Коли б це було так — я, можливо, пішов би з іншим почуттям, аніж те, яке я виніс, залишаючи пізно увечері їх будинок, зарослий плющем і запашними трояндами. Ні, зовсім інше ховалося в його зневазі до мене! Зі мною розмовляв пан, людина з того старого, відживаючого світу, про який так багато говорив нам директор фабзавучу Полевой. Інженер глумився тихо, про себе і над моєю запальністю, і над моєю щирою вірою в майбутнє. Він не кидав слів на вітер, а випускав їх з потайним умислом, скупо, обдумано. Він не викладав усі карти на стіл, щоб я не міг сказати йому просто у вічі: «Ех ти, контра і прислужник усяких експлуататорів-кейвортів, які дременули за кордон! їдь і ти до них швидше з цієї землі, з країни, в людей якої ти не віриш!»

Ні, він розмовляв дуже хитро і часом, бажаючи вивідати, що я думаю, мовби поради у мене питав. У мене! У фабзавучника, який і місяця не працював на заводі… старий, сивий головний інженер.

Уже коли я виходив з їдальні, де багряніли на блюді недоїдені раки, інженер, продовжуючи на ходу нашу розмову, запитав мене:

— Де ж, цікаво, ви будуватимете нові заводи?

— Всюди, де треба! — відповів я йому зухвало, пригадуючи слова, сказані колись у розмові зі мною секретарем Центрального Комітету Комуністичної партії більшовиків України.

— Ех, молодий чоловіче, гарячі ви занадто, як бачу І Заводи збираєтесь будувати, а рибу ножем їсти не відучилися. З маленького починати треба. З малюсінького.

Довго перевертався я тієї ночі на колючому, жорсткому матраці, покладеному біля відчиненого вікна. Перекидався під хропіння хлопців, що давно заснули, ще до мого приходу, і згадував образливі натяки кощавого інженера і особливо цей його укол щодо ножа, яким я різав осетрину.

Як усе було просто, гарно і привітно у Луки Турунди, в його будиночку на самому березі моря! І сам Лука, і його батько, і Катерина — такі щиро гостинні, справжні люди!

Я заснув з теплим почуттям вдячності до родини Турунди і остаточно зненавидів сусідів у будинку з плющем, добре розуміючи, що в них там гніздиться оте саме старе, минуле, що хапає нас за ноги, проти чого застерігали мене не раз і Полевой, і Микита Коломієць.

1 ... 62 63 64 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"