Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

І щоразу, коли хтось питав, як я тримаюсь, я відповідала просто:

— У мене є донька. І я маю триматись.

Одного вечора я зайшла до студії після репетиції. Було вже темно. І на столі лежав конверт. Без підпису. Усередині — лист.

Роздруківка зі сторінки в соцмережах. Старе фото. Один із постів, який я писала після розлучення: “Я пройшла крізь зраду, війну і безнадію — і все одно залишилась живою. Але більше не дозволю нікому наступати на себе навіть словом.”

Підпис:

«Це читають діти. І це бачить суд. Готуйся.»

Я стиснула лист у руках.

У горлі знову стояв клубок.

Але я не плакала.

Я лише подумала:

“Вони ще не знають, з ким звʼязались.”
 

“Ти не одна, коли з тобою правда”
 

Наступного ранку я прокинулась із чітким планом у голові.

Досить оборони. Час діяти.

Ми з адвокаткою домовились зустрітись у кавʼярні. Тій самій, яку готував до відкриття Славік. Там ще пахло свіжою фарбою і корицею — нове місце, яке ще не встигло ввібрати в себе ні болю, ні скандалів. Чистий простір. Те, що треба.

Вона розклала документи, показала графік, список необхідних свідків.

— Машо, якщо ти хочеш — ми можемо викликати навіть Славіка. Як третю сторону. Але подумай. Суд — це про те, щоб розбивати все на шматки. Він буде “людиною в твоєму житті”. А не тим, ким ти його бачиш.

— Я подумаю. Але зараз — точно ні. Він не має тягнути це на собі. І я не хочу, щоб хтось вирішував, наскільки він “доречний” у моєму житті.

— Добре. Тоді тримаємось фактів. Твоя стабільна робота. Студія. Медичні довідки. Шкільні характеристики. Побут. Підтримка з боку громади. Все, що доводить: Ліза живе у стабільному середовищі. І що жодної причини для перегляду опіки немає.

Я кивнула.

— А ще… — адвокатка посунула до мене папку, — …там, у кінці — довідка від психолога школи. Вона оцінила емоційний стан Лізи. І знаєш, що там написано?

Я відкрила.

“Дитина демонструє високий рівень емоційної безпеки, довіри до матері та здорової адаптації до соціального середовища. Показників ризику не виявлено.”

Мені захотілось плакати. Але я всміхнулась.

— Це — найкраща характеристика в моєму житті.

Того ж вечора я написала короткий пост у своєму блозі. Не пояснення. Не виправдання. Просто — правда.

“Мене питають, як я витримую. Відповідаю: я вже не витримую. Я просто — стою. Знаєш, як у фільмах — коли сильний вітер, але герой все одно тримається на ногах. Оце я. Не через те, що я супергерой. А тому що ззаду — моя дитина. І я не маю права впасти.”

А пізно ввечері, коли я вже готувалась спати, пролунав дзвінок у двері.

Я здригнулась. Хто?

Коли відчинила — побачила на порозі невеличку коробку.

Без записки. Без імені.

Усередині — ті самі спеції для кави, які ми нюхали зі Славіком.

І листівка:

“Це для твого ранку. Я знаю, що він буде.”

Я підняла очі й подивилась у вікно.

Сніг сипав густіше. І на мить здалося — це вже не просто сніг. Це знак.

Я повернулась до столу, поставила коробку, взяла блокнот. Вперше за довгий час не хотіла писати ані мотиваційний пост, ані план на день. Хотілось написати щось… справжнє. Особисте. Таке, що залишиться, навіть коли все навколо зітреться.

Я відкрила чисту сторінку і написала:

«17 грудня. Не дата суду. А дата, коли я покажу, що більше ніколи не дозволю вирішувати мою долю без мене.»

Я ще не знала, що саме після цієї фрази — почнуться рухи з іншого боку. Що вони не зупиняться. Що вийдуть за межі законного. Що хтось із них наважиться прийти — особисто.

Але тоді, ввечері, я ще могла собі дозволити бути щасливою.

Ще на одну ніч.