Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
“Коли твоє життя стає справою в чужих руках”
Я не одразу зрозуміла, що сталося. У понеділок усе виглядало звично: чай, шкільний рюкзак, кіт, який уперто ліг на мій шарф — як завжди, в найгірший момент.
Ліза одягалась повільно, вередувала через зачіску, і ми, як завжди, поспішали.
І тільки коли я, зателефонувавши до школи, вийшла з авто — зрозуміла: щось не так. Погляди. Короткі фрази. Пауза, яка зависала в повітрі, коли я заходила в коридор.
На дошці оголошень хтось приклеїв смішну картинку про «мам, які ходять на побачення замість батьківських зборів». І хтось ручкою приписав зверху моє ім’я.
Смішно було б, якби не так тупо. І не так боляче.
У груповому чаті шкільних батьків уже вирувала активність. Хтось скинув скрін офіційного повідомлення: «Суд призначив дату першого слухання щодо перегляду умов опіки над дитиною…»
Моє ім’я. Прізвище. І навіть номер справи.
Хтось писав:
«А я казала, що в неї життя — як серіал»
«А ви взагалі бачили, як вона вдягається?»
«Шкода дитину, тягне її по гуртках, замість нормального життя»
Я перегортала ці повідомлення з холодом у пальцях. Наче це про когось іншого. Наче це не про мене. Але кожне слово било — прицільно.
Першою зателефонувала Свєта.
— Читала. Можеш не відповідати. Я вже на зв’язку з адвокаткою. Вона в курсі, все перевірить. Ми з тобою. Не давай себе зламати, Машо.
Я сіла на край ліжка. У голові дзвеніло. Було відчуття, ніби тебе знову затягує у вир. І тільки-но випливла — як хвиля знову накрила з головою.
Я згадала, як усе починалось. Лист від суду ще тоді, кілька тижнів тому. Я прочитала, поклала його в шухляду. Як людина, яка ставить діагноз у “відкладені”. Бо думала: знову блефують. Знову тиск. Знову нерви.
Але ні. Цього разу — справжнє засідання. Реальний позов.
Їхня родина вирішила, що я — “недостатньо мати”.
Я стояла біля дзеркала і не впізнавала себе.
Сильна? Незалежна? Мотиваційна?
Та ну.
Зараз я — мама, яку судять. Не чоловік. Не обставини. А я.
І я маю не просто витримати. Я маю виграти. Бо йдеться не про репутацію. А про Лізу.
Я набрала Славіка. Хоч і не планувала. Але коли його голос прорізався у слухавці, в мене вперше за день зникла тряска в руках.
— Славіку… Вони подали на опіку. Справжній позов. І тепер це — не просто лист.
— Я знаю. Я вже в курсі. І я з тобою. Машо, ми не дамо себе втопити.
— Але вони витягнуть усе. Увесь бруд. І я не витримаю, якщо це зачепить Лізу…
— Вона — твоя донька. Твоя любов. Твій вибір. І ти для неї — найкраща. Я бачив це. Всі бачать. І вони побачать.
— А якщо ні?
— Тоді я піду поруч і триматиму тебе за руку. До самого кінця. Якщо треба — буду свідком. Якщо треба — побудую ще одну справу, ще одну кавʼярню, ще одне життя. Але ти не будеш у цьому одна.
Я нічого не сказала. Лише тримала слухавку. І мовчала.
Бо іноді найголовніше — не що ти скажеш. А хто залишиться поруч, коли говорити більше нема сил.
Ввечері я закрилась у ванній. Напустила гарячу воду, додала ту саму піну з ромашкою і лавандою, яку бережу «на особливі випадки». Це був особливий випадок.
Я занурилась у воду, притулилась до бортику і прошепотіла:
— Я більше не буду бігти. Не буду мовчати. Не буду ховатись.
Мої думки вже не скакали між “а раптом”, “а якщо”, “а може, я винна”.
Ні.
Я не винна. Я — мати. Я — жінка. Я — життя, яке витягнуло себе з дна. І більше не дозволю нікому ставити себе на коліна.
І саме в ту хвилину на телефон прийшло ще одне повідомлення.
“Підтверджено: судове слухання призначено на 17 грудня. З’явитись обов’язково.”
17 грудня.
У мені щось клацнуло.
17 грудня — це через три тижні.
І в ці три тижні я повинна не просто жити. Я повинна бути готова.
“Суд — не про правду, а про докази”
— То ти готуєшся? — Свєта сиділа навпроти, з кавою і планшетом. Її голос був спокійний, але очі — ні. Очі палали вогнем, який я знала ще з наших давніх битв за проєкти: коли вона щось починає — не зупиниться.
— Я не знаю, з чого починати. Вони вже подали документи. Вони хочуть довести, що я “емоційно нестабільна” й “фінансово нестабільна”. І що Лізі буде краще з ними, бо в них — “традиційна сімʼя”.
— Адвокатка вже дивиться справу. І ще до вечора буде план. Але ми мусимо почати з простого: підготувати себе.
— Себе?
— Машо, на суді не буде “життя, яке ти пройшла”. Там буде протокол. Папери. Поведінка. Аргументи. І жодних сліз. Це не про справедливість. Це про те, що в них — прізвище, звʼязки, гроші. А в тебе — факти. І твоя історія.
— І Ліза.
— Саме так. Твоя донька. Яка має знати, що ти борешся — не з ними, а за неї.
Увечері я сіла з Лізою на кухні. Увімкнула світло мʼяке, зробила какао, дала їй улюблений пончик із маршмелоу. І сіла навпроти.
— Сонце, мені треба з тобою поговорити.
— Щось сталося?
— Ти памʼятаєш, як ми говорили про любов, яка буває різною? Про веселку між двома малюнками?
— Так.
— Іноді, коли люди не можуть домовитись, хто має бути з ким, вони йдуть до суду. Це така серйозна розмова для дорослих. Але я хочу, щоб ти знала — тебе це не торкнеться напряму. Ніхто не забере тебе в мене. Ніхто не має такого права.
Просто татові родичі вирішили, що можуть вирішувати краще за нас.
— Але ж ти — моя мама. Я ж з тобою.
— І я з тобою. Завжди.
— А я буду на суді?
— Ні. Ти — дитина. Ти маєш жити своїм життям. Школа. Друзі. Пісні. Пончики. І нічого більше.
Вона задумалась. А потім — підійшла і просто притулилась.
— Я з тобою, мам. Як у веселці.
Після того вечора я більше не дозволяла собі сидіти в страху. Ми з адвокаткою готували документи. Свєта допомагала збирати свідчення. Навіть дві мами зі школи написали рекомендаційні листи. Я не чекала цього. Але отримала.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра», після закриття браузера.