Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

З усмішкою озирнулася на Веста. Той зависнув під водою — золотава фігура посеред нескінченної сині; побачивши мій жест, повторив його. Рибки закружляли навколо нього, немов крихітні спалахи сріблястого полум’я, і відразу метнулися геть і повтікали від нас.

Підпливли впритул до корабля, завиднів знак Сента: фарба, якою було наведене біле трикутне вітрило, майже геть облупилася, проте навальна хвиля збереглася добре, виписана на дереві таким само глибоким синім кольором, як і батькові шати. Як пропливали, торкнулася її долонею, а як стали на палубу, відчула, що шкіра похолола.

Зарослий водоростями штурвал завмер, немов привид. Аж увижалося, як за ним стоїть батько, поклавши міцні руки на спиці. Над головою стирчала зламана щогла, а на віддалі, на поверхні, тремтіли плямки світла — там, нагорі, майоріла тінь «Жоржини».

Відштовхнулася, пропливла вздовж сходів, що ведуть під палубу: від перехідного містка відвалився шмат дерева і звисав бовтаючись. Ми впливли в темряву, проминули низку дверей, вишикуваних уздовж довгого коридору, і попрямували до останньої.

Дісталися. Вода закрутилася мулистою хмаркою. Я посмикала двері, та їх заклинило: розмокле дерево вп’ялося в одвірок. Вест, упершись спиною в стіну, гатив у двері ногами, поки ті не подалися й не прочинилися.

Крізь вантажний трюм потоками лилися сонячні промені, сяйливі смарагдові смуги висвітлювали купи перекинутих ящиків і розкиданих барилець. Пропливла понад ними, у дальній куток. Там чекали рундуки, міцно прицвяховані до стіни, і з них ніби виспівував тисячоголосий хор. Гармонійний наспів коштовних каменів огорнув мене, немов повів вітру.

Пострушувала пісок — і ось він, батьків знак, інкрустація перлами на чорному просмоленому дереві. Витягла найтоншу відмикачку і, придивившись у тьмяному освітленні, встромила у шпарину. Всього за кілька спроб замок клацнув, я підхопила кришку і, перш ніж відчинити, озирнулася на Веста.

Раптом мені стало страшенно шкода, що тут не можна говорити. Так потрібно було сказати щось. Бодай щось. Тут, на дні, у глибині, коли «Жоржина» лишилася далеко нагорі, панував цілковитий спокій. Ні Сента, ні Золи, ні Джевала. Ані таємниць, ані брехні, ані напівправди. Тут, під водою, ми стали двома смертними істотами у перевернутому

догори дриґом світі.

Єдиному світі, що правив мені за домівку.

Вест зустрівся зі мною поглядом, і я поволі приплющила очі, намагаючись закарбувати цю мить назавжди. Такою, яка була: його визолочене сонцем волосся, що коливалося в зеленкуватому світлі посеред бездонної тиші моря. Усміхнулася йому й перевела погляд назад, на рундук, підійняла рипливу кришку. Та Вест притримав її, опустивши долоню на мою руку.

Його мозолясті пальці провели дерев’яною поверхнею і повільно сплелися з моїми. Я завмерла, серце помчало підстрибом, Вестів доторк затеплився на шкірі, ніби сонцем заливаючи мене всю.

У його погляді промайнули сотні нерозказаних історій.

Він наблизився упритул. Повітря палало в грудях. Звів руки й торкнувся мого обличчя. Запустив пальці у волосся і притягнув до себе — і не встигла отямитись, як його губи торкнулися моїх.

Я зникла. Розчинилася.

Кожен із днів на Джевалі. Кожна з ночей на «Жайворі». Усе згасло, лишився тільки наспів глибини. Лишилися самі-одні ми з Вестом.

Розтуливши губи, відчула теплий смак його обличчя, між нами пурхнула зграйка бульбашок, а вся морська широчінь змовкла. Навколо розлігся спокій. Знову поцілувала, торкнулася ременя і присунулася ближче. Намагалася прочути його тепло в холодній воді. Розплющила очі: він вдивлявся мені в лице. Сяяла кожна золотавинка у прозорій зелені, гострі кути його вічного хмуру пом’якшали.

Пригорнув мене, і я тісно притулилася, тицьнувшись йому в підборіддя. Стиснув мене так міцно, ніби утримував, щоб не розпалася. І так воно й було. Адже від його поцілунку в мені розверзлося якесь чорне нічне небо, сповнене зірок, місяців і палючих комет. І в цю темряву лилося гаряче сонце, заповнюючи мене всю під шкірою.

Так, найпотаємніша істина, схована під усім тим, що втовкмачував мені батько, полягала в тому, що тисячі разів я прагнула цих доторків.

Роздiл тридцять восьмий

Ми вибралися з Тенет щойно перед заходом сонця, вітер лишився м’яким, а небо чистим.

Остер обірвав чіпкі водорості з останнього ящика та пожбурив через борт, відтак відкрив кришку. Всередині — остання партія акуратно поскладаних скриньок.

Я розпустила мокре волосся по плечах, краєм ока помітивши, як зиркнув на мене Вест, перш ніж утекти на перехідний місток. Коли він зник, я повернулася до води й торкнулася губ кінчиками пальців, щоб те відчуття на шкірі блимнуло ще на мить.

Як ми піднялися на борт, не насмілювалася навіть позирати в його бік: хотілося затримати спогад таким, як він палав у моїй уяві. Хотілося запам’ятати це так, як закарбувався зблиск батькової склянки в слабкому ореолі свічки або ж як мамин силует у темряві.

Мені так хотілося запам’ятати його цілунок у глибині моря… Назавжди.

Я дотримаюся своєї частини угоди, яку ми ухвалили, коли мене брали в команду. Я не оприявнюватиму цієї миті тут, у цьому світі, де її розчавить важкість Звуження. Утім я її не забуду. Ніколи.

Остер сунув стос скриньок мені в руки, і я рушила з ними донизу, де Вест уже чекав у прочинених дверях вантажного трюму. Посунувся, притиснувшись до стіни, і я пройшла повз нього, а він зайшов останнім, дивлячись поверх моєї

маківки й намагаючись не торкатися мене.

Нутро корабля ожило: тут світилися й наспівували камені, їхні окремі мелодії спліталися в єдину глибоку вібрацію. Геміш і Вілла всілися посередині, обклавшись пергаментами, що стирчали навсібіч, і скарбник узявся щось занотовувати. Знайшовши клаптик вільного місця між ними, я всілася перед скриньками та прочинила першу. Ліхтар освітив вологий зблиск: тут тіснилися десятки перлів «павичеве око».

Вілла взялася рахувати, я відкрила другу кришку. Під нею — необроблені безформні кавалки золота й паладію.

— Це що?.. — Щелепа Вілли відвисла, коли дівчина витягла з меншої коробочки одинокий камінчик. Тримала перед собою двома пальцями, не вірячи очам.

— Чорний опал, — підтвердила я, прихилившись подивитися.

Не натрапляла на них, відколи ще була малою.

Вест присів обіч мене, узяв у боцманки камінь, і його рука ковзнула моєю, аж я смикнулася вбік. Звела очі: Вілла позирала на нас нахмурено.

— Скільки він