Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Зашвидко.

— Зарифити вітрила! — заволала я.

Геміш, Остер і Вілла запрацювали линвами, і корабель сповільнився. Та було вже запізно. Ми підійшли заблизько.

— Весте, давай!

Міцніше обхопила щоглу, Вест крутнув штурвал.

— Кидай якір! — гукнув до Пая, а той уже розблоковував лебідку.

Щоб не врізатись у риф, треба було, щоб нас підтягнуло. Усі синхронними рухами прибрали вітрила, а Пай натиснув на важіль, і якір стрімко пірнув у воду.

Штурвал крутнувся, «Жоржина» нахилилася на правий борт. Знизу долинув оглушливий звук — корпус зачепив ґрунт. Пай кинувся до борту, звісився глянути, що там сталося.

Я міцно заплющила очі, усі м’язи постискалися, а серце гупало в горлі.

— Усе гаразд! — гукнув Пай крізь нервовий сміх.

Видихнула й підвела очі до неба — підступали гарячі сльози.

Геміш зіскочив униз, щоб допомогти правильно встановити якір, а Вест глибоко зітхнув і притиснувся лобом до штурвала.

Проте ми все ще рухалися. Я позирала на шрам, звіряючи з обрисами рифів попереду, вітрила розгорнулися знову. Коли дійшли до кінця наступного проходу, серце немов заповнило всю грудну клітку, в горлі застряг клубок.

Прохід між камінними хребтами закінчився на середині рифу, вишикуваного півколом, — атола. І тут під скляним блиском коштовно-блакитної води завидніла темна тінь.

«Жайвір».

37 Зарифити (мор.) — зменшити площу вітрила, підібравши рифи — поперечні, просунуті крізь парус мотузки-зав’язки.

38 Кишені — тут: нашиті на вітрило смуги парусини, у які вправляють лати — паралельні напрямку повітряного потоку гнучкі вставки у вітрило.

Роздiл тридцять сьомий

Я закрутила волосся на маківці та зібрала у вузол, а Остер тим часом підтягнув ближче до борту й розставив переді мною ящики.

«Жайвір» опустився лише футів на сорок, і я гадала, що треба буде практично цілий день пірнати, щоб повитягати все, по що ми прибули. Сонце стояло майже в зеніті, а вийти з Тенет у темряві попросту неможливо, тож маємо пришвидшитись, щоб не довелося ніч провести посеред атола.

Пай перевірив на міцність масивний залізний гак, прив’язаний до кінця линви, і жбурнув через борт. Мотузка розмоталася, гак пірнув на дно, туго її напнувши.

Знайома вага ременя, затягнутого на талії, мене дещо заспокоїла. Єдине, чого ми не взяли до уваги: за ці чотири роки «Жайвір» міг знайти хтось інший.

Перевірила знаряддя, двічі промацала відмикачки, зубило, молоток і кайло. Вони знадобляться мені, тільки коли щось застрягло чи закопане під уламками, проте я сподівалася, цього не станеться. Мені потрібна була кожна хвилинка денного світлого часу, щоб повантажити скарб у ящики та підняти їх на борт.

У кришталево-прозорій воді, просто біля поверхні, видніла грот-щогла, і я примружилася, відганяючи видіння: мама сидить на її вершечку, вдивляючись у місяць. Думка про неї відлунила аж глибоко в нутрощах, я відчула її присутність, мов легкий подих на шкірі. Здригнулася, позирнувши

під воду. Щось у цьому спокої навколо було таке, що здавалося: вона все ще там.

Остер кидав через борт останній ящик, коли з каюти вийшов Вест. Кинув на палубу біля мене ремінь і взявся стягати сорочку через голову. Як рясно його шкіра стала помережана швами! І так був весь пошрамований, а тепер колекція поповнилася.

— Що ти робиш? — Я збентежено позирала на ремінь, що валявся біля моїх босих ніг.

Вест скинув черевики й зав’язав волосся.

— Удвох швидше впораємося.

Розгублено глянула на Віллу й інших, та їх, схоже, анітрохи не здивувало, що Вест надіває добувацький ремінь. Я перевела погляд на нього.

— А ти не казав мені, що до всього вмієш пірнати за здобиччю.

— Та я багато чого тобі не казав. — Він криво всміхнувся, від чого на щоці стала помітна ямочка.

Я потупила очі, щоки раптом спалахнули. Здається, ще ніколи не бачила, як він усміхається. Жодного разу. І мені не сподобалось, як я на це зреагувала. Чи то сподобалось? Я щось заплуталася в різниці між цими протилежними відчуттями.

Вест недбало застібав пряжку, ніби проробляв це вже сто разів. Я ніколи не чула, щоб капітан правив іще й за добувача. Та це ж не звичайний корабель, не пересічна команда. Схоже, таємниць у них безліч.

Перелізла через леєр і випросталася, усім тілом ловлячи теплий вітер. Вест наготувався поряд. Глянула вниз — туди, де линви зникали в глибині.

— Я запропонувала б команді переглянути мій статус нещасливого талісмана! — зі сміхом кинула до Вілли.

— Ми переголосуємо, добувачко, — засміялася та, притулившись до щогли.

Кинула погляд на Веста, мовчки запитуючи: «Готовий? До Жайвора? І до всього, що буде потім?»

Губів торкнулася та сама усмішка, як щойно на палубі, і ми синхронно відштовхнулися, полетіли вниз і занурились у море. Мене потягло під вагою інструменту, я відтак виринула на поверхню. Вест уже пирхав обіч. Відліпив пасмо від обличчя, підвів голову на Віллу з компанією, що дивилися на нас через борт.

Я набрала повні груди повітря, заповнивши весь простір між ребрами, так розтягнувши легені, що вони аж занили. Приплив крові зігрів руки й ноги, і я розминалася, затримуючи вдих на потрібний проміжок.

Вест зачекав, поки кивну йому, тоді закинув голову й ковтнув повітря. Я зробила те саме: спочатку заповнила живіт, тоді груди, а останній ковточок із легким присвистом ухопила до горла.

Він зник під водою, і я пішла за ним. Побачивши те, що спочивало внизу, розкинула руки й зависла над «Жайвором». Він лежав просто під нами, розколину в корпусі почасти заповнив світлий м’який пісок, носова частина стирчить до неба. Та решта мала такий само вигляд, як мені пам’яталося.

«Жайвір».

Там обірвався мамин шлях. І розпочався мій

власний.

Вест глянув на корабель, потім на мене.

На мить затрималася — і пішла на глибину, прямуючи до штурвала; легені дедалі сильніше стискало, вуха заклало. Серед рифу навколо кораблетрощі вирувало життя, тут крутилися, перекручувалися й розсипалися косячки яскравих рибок. Ми пропливли крізь хмарку риб-метеликів, на їхніх райдужних лусочках зблиснув промінь,