Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

Гаряча голка розтопила навколо себе віск і висушила краплину.

— Так само, — сказав Рене, — силою симпатії ваше кохання проколе й спалить серце жінки, яку ви кохаєте.

Коконна, людина тверезого розуму, посміхався в бороду та глузував стиха, але Ла Моль, закоханий і забобонний, відчув, як холодний піт виступив у нього на лобі.

— А тепер, — сказав Рене, — притуліть ваші уста до уст статуетки й скажіть: Маргарита, я кохаю тебе: прийди, Маргарита!

Ла Моль зробив це.

В ту ж хвилину почулося, як відчинились двері до другої кімнати і наблизились легкі кроки. Коконна, цікавий і недовірливий, витяг кинджал і, боячись, що, коли він спробує підняти завісу, Рене знов зробить йому зауваження, як тоді, коли він хотів відчинити двері, прорізав кинджалом завісу і, глянувши в проріз, скрикнув з подиву; на крик його відповіло два жіночі вигуки.

— Хто там? — спитав Ла Моль, мало не впустивши воскову фігурку, яку Рене поквапився взяти в нього з рук.

— Там герцогиня де Невер і королева Маргарита, — відповів Коконна.

— Ну, невірні! — сказав Рене з загадковою усмішкою. — Маєте ви ще сумнів щодо сили симпатії?

Ла Моль закам’янів, побачивши свою королеву. У Коконна на хвилину все пішло обертом у голові, коли він пізнав пані де Невер. Один подумав, що чаклунство метра Рене викликало привид Маргарити; другий, бачачи напіводчинені двері, якими увійшли милі привиди, незабаром знайшов пояснення цього чуда в явищах світу грубого і матеріального.

Тим часом як Ла Моль хрестився та зітхав, наче розбиваючи скелю, Коконна, що встиг уже поставити собі філософські питання і відігнати злого духа за допомогою кропила, яке зветься невірою, Коконна, бачачи крізь проріз у завісі подив пані де Невер і доволі в’їдливу усмішку Маргарити, зважив, що хвилина саме підходяща, і, розуміючи, що за друга можна сказати те, чого не смієш сказати за себе самого, не підійшов до пані де Невер, а подався прямо до Маргарити. Ставши перед нею на коліно, як це робить в блазенських штуках на ярмарку великий Артаксеркс, скрикнув голосом, якому присвист від рани надавав певної виразності, не позбавленої сили:

— Пані, саме в цю хвилину метр Рене, на прохання друга мого графа де Ла Моля, викликав вашу тінь; і, на великий мій подив, тінь ваша з’явилась у супроводі дуже милого мені тіла, яке я представляю моєму другові. Тінь її величності королеви Наварської, чи не зволите ви сказати тілові вашої супровідниці перейти на той бік завіси.

Маргарита розсміялась, зробила знак Генрієтті, і та перейшла на другий бік завіси.

— Друже мій Ла Моль, — сказав Коконна, — будь красномовний, як Демосфен[54], Цицерон[55], пан канцлер де Л’Опіталь, і подумай, що мова йде про моє життя, коли ти не переконаєш тіло герцогині де Невер, що я найвідданіший і найвірніший слуга її.

— Але... — пробелькотів Ла Моль.

— Роби, що кажу; а ви, метр Рене, постережіть, щоб ніхто нам не перешкодив.

Рене зробив, що просив Коконна.

— Чорт візьми, пане, — сказала Маргарита, — ви людина спритна. Слухаю вас; побачимо, що ви маєте сказати.

— Я маю сказати вам, пані, що тінь мого друга, — бо це таки тінь, доказ тому те, що вона не говорить ні слова, — отже, маю сказати вам, що тінь ця благає мене скористуватись здібністю говорити зрозуміло, яку мають тіла, і сказати вам: прекрасна тінь, знетілений дворянин утратив і тіло своє й дихання через жорстокість очей ваших. Коли б це були ви самі, я краще прохав би метра Рене засадити мене в якусь сірчану яму, ніж дозволив би собі промовляти такою мовою до дочки короля Генріха II, сестри короля Карла IX і дружини короля Наварського. Але тіні позбавлені всяких земних гордощів і не гніваються, коли їх люблять. Отже, просіть ваше тіло, пані, полюбити трохи душу бідного Ла Моля, душу, що страждає, як ніколи досі; душу, переслідувану раніш дружбою, що аж тричі стромляла в нутро йому на кілька дюймів залізо; душу, спалену огнем очей ваших, огнем, в тисячу разів пекучішим від усіх огнів пекельних. Майте жаль до бідної цієї душі, полюбіть хоч трохи те, що являло собою прекрасного Ла Моля, і якщо ви не маєте дару слова, скористуйтеся жестом, скористуйтеся усмішкою. Душа друга мого дуже тямуща душа, вона все зрозуміє. Скористуйтеся ж, чорт візьми, або я проштрикну шпагою тіло Рене, щоб він владою своєю, яку має над тінями, примусив вашу тінь, викликану ним так вчасно, зробити речі, які не личить робити такій шановній тіні, як ваша.

У відповідь на промову Коконна, що стояв перед королевою в позі Енея в пеклі, Маргарита не могла стримати бурхливого реготу і, зберігаючи мовчанку, як це й личить у таких випадках царській тіні, простягла Коконна руку.

Той чемно взяв її і покликав Ла Моля.

— Тінь мого друга, — скрикнув він, — з’явись сюди. Ла Моль, тремтячи, увійшов розгублений.

— Добре, — сказав Коконна, беручи його за потилицю, — тепер наблизьте безплотність вашого вродливого смаглявого обличчя до цієї безплотної білої ручки.

І, підкріпляючи слова ділом, Коконна наблизив красиву ручку до уст Ла Моля і з хвилину держав їх у шанобливому з’єднанні; ручка і не намагалась звільнитись від цього солодкого полону.

Маргарита не переставала усміхатись, але пані де Невер, що не отямилася ще від несподіваної появи двох дворян, не сміялась. Вона відчувала, як її поганий настрій чимдалі гіршав від пробуджених в ній ревнощів: їй здавалося, що Коконна не повинен був би в такій мірі забувати про свої справи заради чужих.

Ла Моль помітив, як насупились її брови, зрозумів погрозливий блиск її очей і, не зважаючи на п’янке схвилювання, яке полонило його, збагнув, що другові його загрожує небезпека і що він сам мусить поводитись так, щоб урятувати його.

Отже, підвівшись і залишивши руку Маргарити в руці Коконна, він ухопив руку герцогині де Невер і, ставши перед нею на коліно, промовив:

— О, найвродливіша, найчарівніша з жінок! Я говорю про живих жінок, а не про тіні, — і він звернув погляд і усмішку до Маргарити, — дозвольте душі, звільненій від своєї грубої оболонки, залагодити відсутність тіла, захопленого матеріальною дружбою. Пан де Коконна — лише чоловік, чоловік міцної й сміливої вдачі, він являє собою тіло, прекрасне, може, для очей, але, як усяке тіло, тлінне: