Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Коли вони сіли – Ліна швидко вибрала перший-ліпший напій:

-          Замов мені оцей, - показала Вадимові свій вибір, - а я на кілька хвилин відлучусь.

 Вадим подумав, що вона у вбиральню зібралась, тому був щиро здивований, коли дівчина попрямувала вулицею, звідки вони прийшли.

 Не минуло і десяти хвилин, як Ліна повернулась і весело посміхаючись сіла за стіл.

-          Клас. Який смачний коктейль, - відразу спробувала напій принесений якраз перед її приходом.

 Вадим спантеличено дивився на неї, її збуджений вигляд, чекаючи на пояснення, але дівчина не спішила, тому він почав перший:

-          Чи смію я спитати і куди ж це ти бігала?

 Ліна глянула на нього схвильовано-веселими очима і явно чомусь вагалася.

-          Ти мене заінтригувала. Розповідай давай. Бігала на побачення з красивим барменом?

 Ліна закотила очі, але витягла з сумки невеличкий пакет, поклала на стіл і підсунула до Вадима:

-          Саме так. Це бармен тобі передав.

 Вадим скептично-недовірливо нахмурив брови і взяв пакет зі столу.

-          Ти хочеш сказати, що оце бігала купити мені подарунок?

 Ліна просто знизала плечима. Вадим пустотливо глянув на неї:

-          Сподіваюсь, там не клізма?

-          Припини, - розсміялася Ліна. - Коли ти вже перестанеш дурачитися?

 Вадим ніжно глянув на її веселе обличчя і взявся врешті дивитися, що там за подарунок. Він дістав з пакета білу футболку, а коли розпрямив її то побачив кумедний принт спереду: кіт з невдоволеним виразом на мордочці сфотографований, наче злочинець, який тримав в лапах табличку «Bad cat».

 Вадим розсміявся. Раптом Ліна зрозуміла як сильно вона любить бачити і чути його сміх, отакий щирий, нестримний, безпосередній. Він здавався в такі моменти щасливим.

-          Ти чудо, - він так ніжно глянув на неї, що дух перехопило. – Дякую.

-          На наступну зустріч ради директорів одягнеш, - віджартувалася, щоб втихомирити сум’яття в душі.

-          Тільки так, - підтакував їй Вадим.

-          Ти знаєш, - згодом додав він, - це вперше мені хтось, щось дарує, не беручи до уваги рідних.

Ліна здивовано глянула на нього.

-          А як же ж колишні? – тихо спитала, уважно вивчаючи свій манікюр.

-          В мене були одні тривалі стосунки, але до моменту, коли вона мене кинула заради іншого, подарунків я не отримував, - просто відповів він.

 Ліна підняла на нього сповнений щирого подиву погляд:

-          Кинула? Тебе?

-          А що, власне, тебе дивує?

-          Та ні, нічого, - Ліна поспішила зійти з цієї теми і щоб згладити незручну паузу додала, - напевно їй обридли твої постійні піддразнювання.

-          Не питав. Давай змінимо тему розмови?

 Ліна зраділа, бо як би вона себе не переконувала в протилежному, але розмови про його колишніх були неприємними.

-          Коктейлі ми допили тож пропоную піти, полюбуватися на захід сонця. Чула він тут просто живописний.

 Наступний день Вадим і Ліна проводили на лайнері уже на шляху до кінцевого порту. По обіді вони сиділи на балконі своєї каюти, вдивляючись в спокійну гладь моря.

-          Ходи до мене, - несподівано Вадим простягнув до неї руку. - Мені тут самотньо одному на лежаку.

-          Ми не помістимось обоє. Це не зручно, - з сумнівом заговорила дівчина, але за мить в голову прийшла одна думка і вона сказала, піднімаючись зі свого лежака. - Зажди, є одна ідея.

-          Вона зайшла до спальні і відшукала ті самі покривала, якими в першу ніч відгороджувалась від нього. «Невже я могла припустити, що нас це зупинить... Як же давно це було. Ціле життя тому» - несподівано подумала Ліна, тримаючи в руках покривало. Згадалося, що вона ж планувала зійти з лайнера і навіть пропустила момент, коли передумала. 

 За кілька хвилин вони сиділи на підлозі балкону, точніше Вадим сидів, прислонившись до стінки, а Ліна лежала, поклавши голову йому на коліна. Вадим дивився кудись в морську далечінь несвідомо погладжуючи волосся дівчини. Ліна вдивлялась в небо. Кожен думав про своє. Вони мовчали, не знаючи, що думки їх були про одне і те ж – про завтра. Ліна боялась запитати, боялась заговорити. Вона подивилась на нього. Вадим відчув її погляд і мовчки подивився в її очі. Дівчина відчувала як знову тоне в тій небесно-синій круговерті.

 «Ти вже давно потонула», - несподівано об’явився і зашепотів внутрішній голос.

-          Знаєш, - тихо заговорила вона, - в твоїх очах можна побачити всі барви неба.

 Він посміхнувся. Ніжно. Одними очима. Як тоді...

 Серце рвалося на шматочки. Ліна згасала і знову оживала під його поглядом.

 «Це назавжди, - нагло влізло в голову розуміння, - і ти не зможеш нічого змінити. Змирися. Ти боролася і ти програла».

 Ліна підняла руку і ніжним дотиком тоненьких пальчиків торкнулася його обличчя.

 Вадим відчував, розумів мовчазну мову її очей. Він бачив відображення її душі в цьому безсловесному, красномовному, відданому погляді.

 А може він побачив там відображення своєї душі...

 Ліна помітила, як в його прекрасних очах промайнула тінь. Вона лагідно посміхнулась куточками губ і погладила його щоку.

 Вадим на якусь мить заплющив очі, закарбовуючи цей момент в пам’яті, а потім взяв її пальчики в свою руку і почав по черзі цілувати кожен. Він поцілував внутрішню сторону долоньки, потім зап’ястя. Тілом знову побігли мурашки. Чи перестане вона коли-небудь так на нього реагувати? Лана знала, що питання риторичне.

 Вадим нахилився і торкнувся її розтулених, манливих губ довгим, щемливим, ніжним поцілунком - поцілунком з гірким присмаком болю.

 Він підняв її, щоб вона сіла і зняв з неї футболку, почергово цілуючи за вушком, потім шию, плече. Ліна схопилася за край його футболки, подарованої нею, і зняла з нього. Вона несподівано-нестерпно захотіла поцілувати його так як він цілував її. Вона схопила губами мочку його вуха і потягнула, потім короткими поцілунками пройшлася вздовж підборіддя, до шиї, далі до грудей.