Читати книгу - "Спомини"

митрополита Андрея Шептицького і єпископів Григорія Хомишина та Йосафата Коциловського у Львові восени 1920 р. Однак спочатку це рішення не розголошувалася і було знане лише у вузьких церковних колах. Щойно з публікацією статті ректора Станиславівської семінарії о. Івана Лятишевського “Целібат” (Український голос, 29.03.1922, № 13) про це стало відомо ширшому загалові, і в церковних та інтелектуальних колах почалася гостра полеміка, в якій, крім суто церковних, порушувалися й питання політичного, національного та етичного характеру. У Станиславові заява єпископа Хомишина про те, що надалі він буде висвячувати лише безженних кандидатів, призвела в 1922 р. до масової сецесії семінаристів (не без зовнішного впливу Гавриїла Костельника). У Перемишлі це вилилося у ще гостріший конфлікт з єпископом. У 1898 р. синод Перемиської єпархії прийняв постанови Львівського синоду 1891 p., в тому числі й щодо целібату, і в 1925 р. єпископ Коциловський видав спеціяльне розпорядження про запровадження целібату в своїй єпархії. Це викликало хвилю нападок на єпископа, аж до побиття шиб у його резиденції вихованками Українського інституту для дівчат та висланням до Римської курії скарги на єпископа з 28 пунктами закидів. Конгрегація в справах Східних Церков стала на бік єпископа, та це не спинило полеміки, яка тривала до кінця 1930-х років. Попри офіційну вимогу целібату в церковній практиці часто мали місце свячення одружених кандидатів. У Перемишлі абсолютна більшість семінаристів зголошувалися до свячень в одруженому стані. Питання целібату зійшло з порядку денного щойно зі зміною політичної ситуації в 1939 p., коли його відсунули на задній план інші, важливіші проблеми, які загрожували зникненням духовного стану як такого. Про дискусії щодо целібату на Львівському синоді 1891 р. та в міжвоєнний період див.: J.-P. Himka. The Issue of Celibacy at the Lviv Provincial Synod of 1891: Unpublished Documets from the Lviv and Przemyśl Archives // Mappa Mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди 70-річчя. Львів — Київ — Нью-Йорк 1996, с. 649–670; A. Sorokowski. The Greek Catholic Parish Clergy in Galicia, 1900–1939. Ph. D. Thesis. University of London 1991 (рукопис). ">[319]. Митрополит бачив, що дійсно безженні священики стратили давній осередок, яким була Духовна семінарія, і рішився привернути світське духовенство до проводу в Духовній семінарії. Вже вертаючи з Риму в 1923 році через Відень, Митрополит журився майбутнім ректором, як згадував отець-доктор Мирон Горникевич[320]. Коли отець-протоігумен Калиш[321] питав раз на авдієнції Митрополита, як буде далі з Духовною семінарією, то Митрополит сказав, що він не може продовжити провід отцям-василіянам, і вони опісля чулися тим дуже діткнені, а о. Калиш сейчас відкликав усіх отців з Духовної семінарії. Митрополит вже передше запитував мене кілька разів, чи я дав би собі раду з проводом Духовної семінарії, а я завжди давав виминаючу відповідь. Вкінці піддавав я думку, що може би єпископ Боцян номінально очолював семінарію, а я її провадив. На те Митрополит, усміхаючись, відповів: “То можу робити я сам, але хто буде працювати?” Крім цього дуже намовляв мене о. Климентій, щоби я обняв ректорат, бо цього вимагає добро митрополії. На це я відповів, нехай він обнимає, а о. Климентій, як стій, відповів: “Я вже маю студитів”. Як другий арґумент я подавав, що тоді наукова праця упаде, і що я підготовляю окрему книжку про 25-річчя єпископства Митрополита та й що мені не дуже випадало би після того обіймати Духовну семінарію. Одначе він не дався зовсім тим переконати: “Як ректор будете робити, що можете, а навіть більше ще спомагати наукову продукцію”. Не думаючи про те, я передше купив вже білет до Праги, Відня, Берліна і Парижа в наукову подорож і у зв’язку з цим два місяці наперед відбув свої виклади. Я пішов від нього до Митрополита й остаточно дав свою згоду перебрати Духовну семінарію. Після мене прийшов до митрополита Андрея о. Евзевій Бачинський, і Митрополит, щоби розголосити справу і зробити її безвідворотною, сказав до нього: “Ви минулися з новим отцем-ректором”. І дійсно, зараз справа стала загальновідомою. Отець Климентій дуже втішився, а для мене це була одна з найприкріших подій в життю, хоч мав я їх дуже а дуже багато. Треба було зачинати спочатку.

Я бачив негодування і нехіть отців-василіян, найперше зглядом[322] митрополита, а в наслідку і до мене. Передусім невдоволений був отець Галущинський. Відносини мої [з ним] спочатку були добрі, але пізніше зачали остигати. Поява “Богословії” зробила була добре вражіння, одначе небаром о. Скрутень