Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

не було навіть там, де словами опікувалися професійно, де їх деклінували, тлумачили, каталогізували, нанизуючи картка за карткою, щоб потім вони вкривались грибком, розмокаючи від вологи, накипілої на стінах розміщених під землею сховищ, і на горищах з шапликами, куди скрапувала дощова вода, і в робочих кабінетах, де сиділось у верхньому одязі, де доводилось гріти приміщення теплом власних тіл, хукати на неслухняні пальці, щоб о вісімнадцятій нуль нуль вирватись звідти і якнайшвидше пірнути в нормальне життя, де можна було досхочу теревенити балаком.

Її давно вже там не було. Не було й самого центру. Одного дня йому дісталася надурняк вся розкішна колекція, він не вірив у своє щастя. Проґавити таку нагоду міг тільки заплішений дурень. Час до часу він переглядав новинні ресурси, різного роду платформи, де вряди-годи натрапляв на те чи на те.

Успіх завдячував орендарям, які одного дня ввійшли повноправними господарями, з належно оформленим свідоцтвом власності, витуривши з приміщень кнохенцузаммен і виставивши всі ті незліченні, нагромаджені впродовж десятиріч шухляди і шабатури надвір, просто неба, звідки невтішно ридав холодний осінній дощ.

Ніхто не впоминався про папірці, прямокутнички наполовину зіпсованого картону. Вітер віяв їх вулицями впереміш з опалим листям. А він біг за ними, ловив і складав, наче не мав більше що до роботи. Мільйони прикладів, підтверджень, покликань на джерела! Неоціненний маєток — крім нього, схоже, більше нікому не потрібний. Збурена людність лаштувалась на кухнях і клумбах до хрестового походу в Англійський банк по відсотки від покладеного туди гетьманом Полуботком багато сотень років тому козацького скарбу, тоді як він лазив навкарачки, рятуючи безмовні слова.

Щось походило з радіо, з його розкішної медіатеки — живі голоси, мова в її непідробному, неумертвленому й розкладеному по шухлядах звучанні. Ні, вона бриніла, переливалася, заповнювала регістри, широчезний діапазон, тембри, вкраплення. Вона могла все, що потрібно, а попри те — щось більше. І він вслухався — онімілий, охмелений, щасливий, а його щетинистою щокою тихо котилась сльоза.

Вона ще жила, щось неосяжне, одержиме, піднесено-безнадійне було в її існуванні. Вона переслідувала його в снах і наяву, ополчувалась на нього, викликала запаморочливо-солодкі галюцинації. Він вмикав її, Пігмаліон, створюючи ілюзію багатоголосся, оживлюючи бездонну порожнечу, що стягувалась довкола нього тугішим й тугішим зашморгом.

То була його рятівна доза, він ризикував недотягнутися, забаритися в самозабутті, знепритомніти. Поруч нього нікого не було, він існував самітником, він прирік себе на невимовність розкішно-повільного, невідворотного самознищення, перетворив вмирання на наснажену, нескінченну симфонію, смертію смерть подолав. Тоді, кожної попередньої і всі наступні, що будуть, миті.

Повторював, знав напамʼять, міг відтворити значні частини колекції, озвучити їх, самовіддано тренувався, поклав собі ввібрати її до останньої барвистої краплі, наповнити нею себе, перетворити себе на мову, на живе сховище, на неспростовний доказ її неповторного, самобутнього, сповненого жаги бриніння. Був Гамлетом її ніким не оплаканої трагедії.

Мово! О мово... Вона була його болем і піснею. Він продовжував триматись за неї — тим відчайдушніше, що невдовзі все буде інакше. Він умирав разом із нею, що в ньому, завдяки йому і через нього воскресла.

Святкував і оплакував. Геть усе зміниться. Він передбачив це. Все переходило в щось нове, ще не збагнене і до кінця не осяжне. Проте він знав достеменно: його не було б, якби воно не пройшло крізь горнило тисячолітнього ошляхетнення.

Він не міг не передчувати цього — тоді навіщо займався цим? Анахронізм, ілюзії, примарні вежки повітряних замків... Досить було прокрутити її в послідовності записів, як усе відкривалося. То була хроніка вмирання, все одно, що записати людину — від моменту інфікації до останнього подиху. І він робив це — як збожеволілий, длубався в рані, не даючи їй стягнутись скориною. Потребував цього — нестерпної істини.

На час, коли він узявся за це, нею давно вже ніхто не розмовляв; голоси скидалися на акустичні фантоми, що безтілесно блукали приміщенням. Він мусив усе це зберегти; через мільйон років комусь заманеться розібратися, як оце йому. Тоді той хтось матиме до своїх послуг все і, можливо, кохатиметься в ній, як оце він, — у дзвінкій, мелодійній і безнадійній.

Досліджував джерела — давні і найдавніші, переписи того, що вціліло. Переписи переписів. Й отак одного дня дійшов висновку, що більшіть письмових памʼяток не просто відбігли від оригіналів, а й зазнали спотворення цілеспрямованим коригуванням і потаємним вилученням певних місць. Самі ж оригінали безслідно зникли. Памʼять цілої нації базувалася на підтасуванні.

Я — архівар, випадковий хроніст, секретар його останніх днів. Ми з ним ніколи не зустрінемося. Мені кортить повернутись туди, відчинити важкі металеві двері, оброблені захисними матеріалами, а ззовні обшиті звичайними деревʼяними планками, наче вхід до пересічного помешкання, в тихий людський затишок — диван, телевізор, шафа з десятком-другим модних романів, креденс з марничками, кошик на забавки, фотоальбоми. Скріншот хроніки міщанства. Слухаючи, він разом зі значенням озвучених слів вбирав мову, яка розповідала йому щось іще — те, що так спрагло жадав почути. Він виконав колосальну працю. Тінь птаха на освітленому сонцем фасаді.

Ми вийшли надвір. Він провів мене до кінця доріжки.

На заході мостилося ночувати сонце.

— А звідки ти знав?

— Тепер ти також знаєш.

— Ти розповідав про нього так... так... — він шукав підходяще слово. — Так упевнено. Розумієш, так ніби ти...

Авжеж, я розумів його.

— Ніби для тебе воно, як оця яблуня.

Він показав на деревце, чиї гілки, рясно обсипані золотими плодами, торкалися підвіконня.

Перше дерево, яке він побачив, коли світ довкола нього набув виразних обрисів.

— Воно росло там, де ти жив?

Це довга розповідь.

Він напʼялював свій незрівнянний зашмульгано-продірявлений перший бізнесменський піджак — згадку про не такі віддалені часи, коли його сонце щойно сходило, і йшов копирсатися в макулатурі. Реакція людей, з якими перетинався на вулиці, цілком влаштовувала його — міг не боятися: ні колег, з якими колись починав, ні клієнтів, які сахалися бідності, наче пошесті, ні, кінець кінцем, працівників заснованої ним оцифровувальної компанії, не готових до такого рандеву з шефом.

В кількох десятках салонів, що називались відділеннями, куди не вгавало паломництво, клієнтів зустрічали акваріуми, в яких плавали сріблясті, сині, жовті, зелені й червоні заворожливі рибки; шкіряні дивани напроти вмонтованих у стіну плазм; алебастрові столики з ґлянцевими журналами, тоді як поруч у кабінетах фотографії, листи, речі, долі, сльози, усміхи, метрики, нагороди, ретельно і з любовʼю переносилися на крихітні електронні носії. Грошовитим і шанованим відвідувачам у моторошному сні не наснилося б, що, доки вони отут, де все за належними лекалами, ініціатор та очільник усього того шику вовтузиться десь неподалік у