Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

фарбами, вони палахкотіли в цих постійних півсутінках, крихітні змійки жовтогарячого полумʼя, мовби освітлюючи простір в доповнення до настільної лампи-клешні, увімкненої над місцем священнодіяння, під час якого речі перетворювалися на зображення, а зображення — на вертикальні шпальти, подібні до ієрогліфічного письма.

— Як багато людей йшли на зречення, і нічого з ними не ставалося.

— А звідки ми знаємо? Що нам відомо про те, що відбувалося в них? Ви запитували їх про це? Ви коли-небудь розмовляли з ними? — він звертався до мене на «Ви» і в день нашого знайомства, і в усі наступні. — Перший-ліпший життєпис, який я беру до рук, нічого не розповідає. Крім нісенітниць, обзаголовлених хронікою життя і діяльності. Ви задумувалися про причини того, що сталося? А якраз звідти ростуть ноги. Це і є вона, несправедливість.

— Мови зʼявлялися і зникали, культури, народи, цивілізації.

— Війни, війни і ще раз війни. Насильство, приниження, різанини. Непомірні страждання одних задля успіху інших — ось що рухало нас вперед. Ви вважаєте це поступом?

— Ви хочете сказати, що людина — нікчемна і безпорадна?

— Ні, повнолітній злочинець, уповні притомний того, що коїть.

— Ви мізантроп.

— Ви так гадаєте? — запитав він і, витримавши паузу, наче обмірковував, додав: — Якби так було, я не робив би зараз цього.

— Ми досягли речей, які кілька сотень років тому не снилися.

— Це вже напевне.

— Ми рухалися вперед.

— Й ось де опинилися, — він окинув бункер.

— Це прикра помилка.

— Я не погоджуюся з Вами.

— Цього ніхто не хотів.

— Ви впевнені?

— Безглузда, фатальна випадковість.

— Ні, друже, — закономірність.

Він додав, що теж би волів бути шляхетним, але факти — вперта річ. І ще додав, що відмовився б від усього, якби це щось дало. Якби цим можна було щось виправити. Ми обоє розуміли, що це неможливо.

Він говорив без сатисфакції і без скиглення. Немовби констатував факт, жалкуючи, що той мав місце.

Хіба народження та згасання цивілізацій — не так само природний процес, як землетруси, виверження вулканів, цунамі?

Скільки нерозвʼязаних проблем, яким можна було присвятитися! Їх уже ніхто не розвʼяже. Тепер це нічого не дало б.

Сторіччя за сторіччям людський світ бгався в нерозплутніший і нерозплутніший клубок. Й ось він перетворився на купку попелу посеред згарища. Ніхто не вчинив опору. Ніхто нічого подібного не сподівався. Поодинокі наважувались борсатися. Все минуще. Матерія незнищенна. Людство — лише короткий епізод.

— Ви любите солодощі? — раптом запитав він і, не чекаючи на мою відповідь, продовжив:

— Хвороба, що сидить у людині, спонукаючи її руйнувати себе. Споживаючи цукор, ми й не здогадуємося, що годуємо монстра. Ви вловлюєте?

Пригадую, як мати приносила з базару лускатих шоколадних риб. Вона розтоплювала їх на водяній бані, прикрашаючи торти власного виробництва. З обшураної дамської торбини, з якою ходила, вона викладала відразу кілька злитків. Торбина вміщала чимало. Одного разу я змотлошив увесь налов.

Він вірив у шанс. Він покладався на ту цятку, про яку йому колись розповів старець. Вона жевріла перед ним крихітним вогником. Він до останнього орієнтувався на неї.

— Я зичу Вам успіху. Можливо, Вам пощастить більше, ніж мені. Мені вже запізно. За всі ці роки я чомусь не помолодшав. Химерно, еге ж?

Він провів мене до порогу:

— Настане день, і Ви повернетеся. Ви просто не зможете інакше. Ви матимете нагоду почати з чистого аркуша. Вас виповнюватимуть прекрасні почуття, Вам перехоплюватиме подих. Усе залежатиме тільки від вас. Не змарнуйте її!

Він узяв мене за лікоть:

— Пообіцяйте не схибити. Не повторіть помилки — вона надто дорого обійшлася нам. Не забувайте про це.

На початку був задум. Можливо, вірус проник досередини вже в процесі. Світ дещо складніший від компʼютера, проте досить кнопки, щоб його вимкнути.

Цей проект доводилося закрити.

Не все було так кепсько, проте все кепсько закінчилося.

Його розум пручався, кидаючи останній виклик.

Ми попрощалися.

Він хотів, щоб я розповідав. Його цікавило, яке воно і де росте, все до найменшої подробиці; як виглядають плоди та листя.

Намагався збагнути, чому саме воно. Адже на світі — сотні, тисячі різних дерев.

— Це для нас воно екзотичне. Для автора воно таке саме, як для нас тополя чи вільха.

Я спробував відтворити з памʼяті листок. Він уважно стежив за моїми рухами.

— У тебе вийшла качина лапка.

Я пильно поглянув на малюнок.

Зображене нагадувало ступню водоплавного птаха.

Я ніколи не зауважував цього.

Мова була йому божевіллям, як горілка для пияка. Інʼєкцією для наркомана. Варто було йому захопитися поточними справами, як вона нагадувала про себе.

Його крутило в буквальному розумінні, він спізнавав нестерпний біль, наче його цвяхували, і воскресав, щойно вділивши їй належну увагу. Вона, що розпинала його, вивільняла нечувану енергію. Він вмиротворено насвистував відомі і вигадані мелодії, забуті й відновлені, продукуюючи незліченну кількість варіацій. Всі вони так чи так нагадували одну — виростали з неї, перегукувались, імітували.

Він присвячував те невинне мугикання памʼяті матері. Ймовірно, мати чула її там, бо вряди-годи з неба досягали землі сльози невимовного, адже тепер то й була її мова, щастя.

Мова була позикою, а він — той, хто виплачував відсотки. Раніше він присвячувався їй у вільний від основної роботи час, тепер же ніщо не обмежувало його. Оцифровував слова, словники, книжки. Володів незліченними записами на бобінах, касетах, платівках, звідки лише не настяганих, правдами і неправдами: куплених, вициганених, виканючених, виміняних — врешті-решт, вкрадених. У матеріальному плані він на тому ніяк не наживався, а часто-густо ще й піддавав себе ризику. Цієї своєї діяльності він не афішував, як не афішують потреби в молитві — ніхто не вклякатиме і не молитиметься прилюдно тільки на те, щоб його бачили.

Храм слова набув у його випадку дослівного значення — в жодному іншому місці не було зосереджено стільки вокабул і речень, як довкола нього — на підлозі, столах, полицях, стінах, під стелею. Воно стояло, лежало, висіло, пірамідилося, тулилось, хилилося. Все воно поступово дублювалося на електронні носії, оживало в динаміках програвачів та компʼютерів, лилося з труби грамофона, подібної до застиглого в розквіті кампсиса.

Мова була його молитвою, найсокровеннішим. Чи то дався взнаки вплив матері, чи щось інше — хай там як, він вважав це своїм персональним клопотом, чимось, що ніхто за нього й для нього не владнає. Йому належало впорати це самотужки, як полагоджують зі своїм сумлінням. Бо це й було справою його сумління — справою і сумлінням.

Тоді як такої, як у нього, колекції,