Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Його, на той час уже доволі заможну і, якщо зважити, скільки приватних історій проходили через його руки, небезпечно впливову людину, сприймали за волоцюгу. Це йому лестило. Багатії, в основному чиновники і бізнесмени, навперебій запрошували його, славетного оцифровувача, до своїх родин і на корпоративні вечірки, де він смиренно виконував відведену йому роль рідкісної прикраси, здатної пересуватись і висловлюватися, незрідка дотепно.

Ходячи швидкими сягнистими кроками, що свідчили про творчу вдачу, одного разу він буквально налетів на чоловіка, якому посеред тротуару розсипалася макулатура. Він машинально зігнувся і заходився допомагати. Якоїсь миті їхні погляди зустрілися у взаємному віддзеркаленні.

Він і чоловік були майже відбитками один одного. Чоловік міг бути старшим від нього на жменю років, а міг лише таким видаватися. Життя хльоснуло його хоч на якийсь свій лад, але, поза сумнівом, хльоснуло.

По якихось ледь уловних рисах і порухах він здогадався, що перед ним не звичайний волоцюга, як і він сам, хоча надто вже зношений костюм був, схоже, його справжнім одягом, а не прикидом, так як у нього. Він мовби впізнав себе в ньому. На мить згадав старця-шахіста, свого рятівника.

Він допоміг надійніше звʼязати стос. Такому, як він, там не було чим порозкошувати, за винятком етикеток, цікавих хіба помилками, та й то здебільшого однотипними. Тоді як його приваблювали книжки, різноманітна друкована продукція — папір, на якому багато слів, поміж них те, якого жадав і майже завжди знаходив: не викреслене, проґавлене, не помічене пильними редакторами.

Він хотів завʼязати розмову, проте відчув небажання свого візаві, майже безмовне благання. Він навіть звернув тоді в інший бік, щоб не зустрітися в пункті прийому макулатури — йому не хотілося зайвий раз тривожити незнайомця.

Він підтримував кількох колишніх колег. Робив це так, щоб ті ні про що не здогадувалися. Виплачував їм щось на зразок ренти. Анонімно. Одного, настільки молодого і перспективного, наскільки безпорадного в побутових речах, схильного до чорного песимізму, він витягнув з того світу, оплативши пересадку печінки. Для цього зініціював збирання пожертв і під вигаданими іменами зофірував левову частку потрібної суми. Тим одним пострілом убив двох зайців — врятував людину, а також її віру в інших людей. Від старця навчився не тільки гри в шахи. Зазвичай він був у своїх макулатурних виправах тим, котрий намагався не привертати до себе уваги.

Власники пунктів за якусь десятку пускали його в темні, вологуваті, з недбалою бетонною долівкою приміщення, наповнені целюлозним непотребом — картоном, упаковками, книжками, зошитами, журналами. Вони вмикали підвішену до стелі жарівку і прихиляли позаду нього двері.

Деколи він натрапляв — не зовсім на те, що шукав, але це вже було щось. Чужий лист брав, лише зачепившись оком за несподіване слово, зворот, рідкісний приклад вживання. Рука невідомої людини робила знахідку вартіснішою за аркушики з картотеки центру; хоча до останніх і додавалися приклади з зазначенням джерел, проте вже сам факт, що їх набрано на друкарській машинці (їх набирали так до останнього), позбавляв їх частини їхнього «я», невловної, а воднораз визначальної риси. Пробиті на картон літери не могли замінити неповторність письма, наче почерк був частиною, наріжним каменем, підмурівком їхньої суті.

Так він опинився за півкроку до відкриття.

Я чую, як шелестить листя і бачу, як воно рухається — то погойдом, то тріпоче, ось воно на мить завмирає, а тоді вітер підхоплює його, від чого крони нагадують волосся людей, незліченної кількості постатей, застиглих одна біля одної.

Шелест не стихає ні вдень, ні вночі, приходить божевільними снами. Мені так, наче я марю. Я ще довго вслухаюся в заворожливу мелодію, не наважуючись поворухнутися. Вона звучить мʼякше і мʼякше, доки перетворюється на ледь уловне відлуння, а мене не полишає відчуття, наче воно хотіло щось розповісти.

Він зводить погляд і говорить про море. Чи знаю я води, що омивають берег? Чи бачив я коли-небудь розбурхані хвилі? Семирічному, вони здавались йому роззявленими пащеками, жадібними проковтнути все просто себе; він стояв у провоскованому, скроєному не на нього дощовику, поли якого торкались землі, а тоді розвертався і гнав, ніби в нього вселилась несамовитість спогляненої стихії.

Його звати Андре, він народився на морському узбережжі. Гори уявлялись йому хмарами, наклубоченими на обрії, ген у недосяжній далині над побриженим плесом — коли сталево-сірі, коли ж сизо-білі, наче вкриті пухким снігом.

З діда-прадіда всі ставали рибалками. Інших ремесел у світі, в якому виростав, для чоловіків не передбачалося. Він спостерігав, як напиналися мʼязи оголених торсів молодиків і жили на обтягнених просоленою водою й вітрами шкірою руках старців, несхибних і дужих; ця гра заворожувала його.

У вісім років він разом з дорослими церував неводи, а в десять вийшов з батьком на риболовлю. Хоча їхнє рибальське селище існувало з незапамʼятних часів, цвинтар розростався повільно — кожного третього забирало в свої ненаситні обійми море. Так було не лише в їхній родині. За харч, який день у день добували з його нутра, платили життям — молодістю і коханням, вечорами в шинку й жінками, що приводили на світ сиріт. Мав бути третім, одначе склалось по-іншому.

У місті він винаймав майстерню — халабуду, що гуділа від експериментаторських оргій невизнаних геніїв, наївних і наполегливих. Старий ґараж власник віддав їм у безкоштовне користування разом з автомобілем, який вони перебудували, нафаршувавши панель управління мікросхемами. Вони вирушали на ньому в нічний клуб зривати дівчат, щоб потім вишивати з ними вулицями залитого штучним освітленням міста.

День у день злютовували, зʼєднували, клепали, доки якогось разу перед ними постав у людський зріст робот, простягнув їм бляшану правицю і привітався голосом одного з них, дещо спотвореним у записі. Вони сконструювали його просто так, для розваги, до того ж навмання, не зовсім упевнені, чи в них щось вийде.

Таким було їхнє парубкування — коротке, тоді як здавалось, що триватиме вічно. Час підігрував їм — час завжди грає на твоєму боці, рівно стільки, доки ти молодий та безжурний.

Так і тієї ночі. Таких, як та дівчина, хоч греблю гати, але коли йому захотілося прогулятися з нею вдвох над річкою, що сріблилася міріадами крихітних ліхтариків, він занепокоївся. До винахідницького азарту домішалося щось нове.

Вони трохи сьорбнули — обʼїздили разом міста і містечка, з півночі на південь і з заходу на схід.

Він був чудовим винахідником, але нікудишнім менеджером. Одного дня вона покинула його, який відмовився від усього, щоб