Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Кварту віскі[142] я і справді легко, хоч і недешево, придбав у задрипаній крамничці поблизу площі на Еліот-стріт. Замурзаний продавець мав усі ознаки «інсмутського вигляду», проте був досить ввічливим — певно, звик до спілкування з життєлюбними забродами на кшталт водіїв вантажівок, перекупників золота та інших чужинців, які час від часу навідували місто.

Знову повертаючись на площу, я побачив, що доля мені всміхнулася, адже з-за рогу готелю Джилмен-Хаус, що на Пейн-стріт, назустріч мені човгала довготелеса, виснажена постать — Садок Аллен. Відповідно до заздалегідь продуманого плану я привернув увагу старого, енергійно помахавши щойно придбаною пляшкою, і невдовзі помітив, що той змінив напрямок руху і почвалав за мною, а я тим часом звернув на Вейт-стріт і попрямував до найбезлюднішого району, який тільки можна собі уявити.

Я прокладав курс по карті, яку для мене накреслив юний продавець, і знову йшов до цілковито безлюдних місць у південній частині порту. Єдиними живими людьми там були рибалки на далекому хвилерізі, а за кілька кварталів на південь я став непомітним навіть для них. Я сподівався знайти кілька вільних лавиць на покинутому причалі, де ніхто не завадить скільки завгодно і без сторонніх очей розпитувати старого Садока, але не встиг ще дійти до Мейн-стріт, як почув за спиною хрипке і ледь чутне «Агов, сер!» і дозволив старому наздогнати мене, а потім і добряче хильнути з відкоркованої пляшки.

Крокуючи далі у напрямку Вотер-стріт, ми повернули на південь і опинились у царстві всюдисущого занепаду, а я обережно спробував розговорити діда, намагаючись дізнатися якомога більше, проте виявив, що розв’язати язика моєму співрозмовникові не так просто, як я сподівався. Нарешті між розваленими цегляними стінами я помітив поросле травою і лопухами затишне пустирище, далі з боку моря бовваніли кам’яні причали. На купі вкритого мохом каміння при самій воді можна було вигідно влаштуватися, а саме місце виявилось доволі непогано прихованим від сторонніх поглядів руїнами старого складу. Саме тут, подумалось мені, чудова місцина для тривалої бесіди без зайвих свідків, тож я повів свого компаньйона до замшілого каміння. Запах тління й розрухи був нудотним, а сморід гнилої риби просто нестерпним, однак я твердо вирішив домогтися свого.

Якщо вирушати автобусом о восьмій, на розпитування лишалося чотири години, тож я потроху наливав старому п’яниці, сам обмежившись скромним підобідом. Втім, я намагався не перебрати міри, не хотілося, аби хмільна балакучість Садока перетворилась на ступор. За годину його нехіть розповідати ослабла, але, на моє розчарування, дід уперто відкидав усі мої спроби розпитувати про Інсмут і його повите мороком минуле. Він з дорогою душею теревенив про сьогодень, виказуючи широку обізнаність із темами газетних публікацій, а ще виявив неабияку схильність до виголошування філософських сентенцій, як то полюбляють робити сільські моралісти.

Коли добігала кінця друга година нашого спілкування, у мене виникли побоювання, що кварти буде замало для бажаного результату, тож я почав думати, чи не варто залишити старого тут, а самому збігати по другу пляшку. І саме тоді випадковість зробила те, чому не могли зарадити мої розпитування — пропитий хрипкуватий голос спонукав мене наблизитись майже впритул і уважно прислухатися до кожного слова. Я сидів спиною до пропахлого рибою моря, а мій співрозмовник — обличчям до нього, і, либонь, щось привернуло його блукаючий погляд та змусило уважніше придивитися до невисокої смуги Рифу Диявола, який то потопав, то несподівано знову чітко й заворожуюче виринав з-під хвиль. Схоже, побачене викликало у Садока невдоволення, бо він одразу ж почав сипати лайкою; вона перейшла у довірливий шепіт і закінчилась цілком осмисленим поглядом. Він трохи нахилився вперед, ухопив мене за вилоги піджака і зашипів, цілком розбірливо зашипів.

— Звідти все і вийшло — з того проклятого місця, де починається глибина… Ворота пекла — у самісінькій безодні, у пучині… дна ніяким лотом не дістанеш. Тілько старий капітан Обед зумів — таки щось знайшов… тілько навіть для нього було забагато — десь на островах південних морів.

Тоді у нас все було паршиво. Торгівля занепадала, млини стояли — навіть нові, а наші кращі хлопці полягли у війні 1812 року або пропали з бригом «Елізі» чи шнявою «Рейнджер» — обоє Джилменові. В Обеда Марша було три посудини — бригантина «Колумбія», бриг «Гетті» і барк «Королева Суматри». Він один плавав через Тихий океан і торгував з Ост-Індією, хоча баркентина Езри Мартіна «Гордість Малаї» ходила і довше — аж до двадцять восьмого року.

Тоді ніхто не міг тягатися з капітаном Обедом — от чортів син! Хе-хе! Я пам’ятаю часи, коли він проклинав наших хлопців, бо ті ходять до божих церков і смирно несуть свій хрест. Весь час говорив, що було б їм найти собі кращих богів, як тим хлопцям в Ост-Індії, — поклонись їм, і вони дадуть багато риби і почують молитви.

Метт Еліот, його старпом, теж любив побалакати, тілько він був проти, аби хлопці поклонялися ідолам. Багато чого казав про острів на схід від Отагайте[143], на якому багацько кам’яних руїн, таких древніх — древніш не буває, типу що в Понапе[144], на Каролінських островах, тілько з вирізаними лицями, як у великих камінних ідолів з острова Пасхи. А ще там був один вулканічний островець недалечко, і там руїни з усякими вирізаними ідолами, а самі руїни як наче довго під водою були, і по них скрізь вирізані картинки із страшними чудовиськами.

Так от, сер, цей Метт розказував, що тамтешні жителі виловлюють стілько риби, скілько хочуть, і всі носять різні браслети, брязкальця і прикраси для голови — і всі різьблені, з картинками, як на руїнах тамтого острівця — чи то рибо-жаби, чи то жабо-риби, тілько всі у різних поставах подібно до людей. І ніяк не взнаєш, звідко у них усе тото взялося, і як їм щастить стілько риби виловлювати, коли на сусідньому острові її нема. Метт, той теж нічого не міг втямити, і капітан Обед так само. Ще тоді Обед примітив, що багато хто з молодих цього острова, хто покрасивше, пропадають, а старих там майже зовсім нема. А ще йому здалося, буцім багато хто з тамтешніх молодих якісь дуже дивні, страхолюдніші за канаків[145].

Тілько потім Обед таки докопався до правди про цих язичників. Не знаю, як він то зробив, тілько він почав торгувати з ними, міняв товар на їхні золоті брязкальця. Дізнав, звідко всі вони родом і чи можуть принести ще такого ж золота, а кінець кінцем почув від них історію про їхнього старого вождя Валакеа — так вони його взивали. Ніхто, крім капітана, не зміг дістатися до їхнього жовтопикого диявола, а капітан міг читати їхні душі, як книжки. Хе-хе! Коли я про це говорю, ніхто не вірить, і ти, пацан, теж не віриш, тілько як я до тебе придивлюся — у тебе такий самий гострий погляд, як був у капітана Обеда.

Шепіт старого став майже нечутним, але я внутрішньо здригнувся від його лиховісних і, схоже, цілком щирих слів, хоча й розумів, що його історія