Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

що мені знадобилося чимало сміливості, щоб повернути у східному напрямку і рушити в бік берега. Моторошні враження від спорожнілих будинків посилювалися навіть не в арифметичній, а радше в геометричній прогресії мірою того, як їхня кількість зростала, і здавалося, що я потрапив до мертвого міста. Сам лише вигляд цих нескінченних вулиць, просякнутих занепадом і смертю, у поєднанні з видінням безлічі відданих на поживу червам, зогнилих, охоплених тліном кімнат, несамохіть породжував атмосферу первісного, тваринного страху й відрази, протистояти якій навряд чи змогла б і найбільш оптимістична та життєствердна філософія.

Фіш-стріт виявилась такою ж пустельною, як і Мейн-стріт, хоча й відрізнялася від неї чималою кількістю кам’яних і цегляних складів у гарному стані. Вотер-стріт була майже повною її копією, хіба що рясніла проходами до причалів. За весь час я не бачив жодної живої душі, якщо не брати до уваги рибалок на далекому хвилерізі, і не чув ані звуку, за винятком плюскоту хвиль припливу та віддаленого гуркоту водоспадів на Менаксеті. Поступово місто починало мене дратувати, і я, повертаючись назад хитким мостом на Вотер-стріт, частенько крадькома озирався. Міст на Фіш-стріт, якщо вірити плану в моїх руках, був зруйнований.

На північ від річки почали з’являтись ознаки вбогого життя — щось робили у рибних цехах по Вотер-стріт, тут і там траплялися полатані дахи, ледь курилися димарі, а звідкілясь час від час долинали нерозбірливі звуки; крім того, де‑не-де почали зустрічатися скоцюрблені людські постаті, які, ледь чвалаючи, поволі пересувалися брудними немощеними вулицями. Мушу визнати, що на мене ця пародія на людське життя справила ще гнітючіше враження, ніж запустіння південної частини міста, я неодноразово ловив себе на думці, що потрапив у якесь фантастичне, вороже середовище, сутності якого не здатний осягнути. Поза сумнівом, неприродна, гнітюча відчуженість місцевих жителів тут виявлялася яскравіше, ніж у центральних районах, і якщо специфічний «інсмутський вигляд» був не просто спадковою ознакою, а справжньою хворобою, портові райони стали осередком найважчих випадків цієї недуги.

Найбільше мене дратувала дивна природа нерозбірливих звуків. За логікою, вони мали б долинати від житлових будинків, але, хоч як це дивно, найчіткішими були за фасадами покинутих, забитих дошками споруд. Там наче хтось постійно чимось рипів, шелестів, шорхав, зрідка хрипів — одразу пригадалися слова мого юного знайомця про таємничі підземні тунелі. Несподівано я замислився, як же насправді звучать голоси місцевих жителів. У цьому кварталі мені ще жодного разу не довелося чути людської мови, хоча, насправді, не надто вже й хотілося.

Зупинившись тільки кинути оком на дві колись гарні, але напівзруйновані зараз старі церкви на Мейн- і Черч-стріт, я спішно залишив огидні портові нетрі. Природно, наступним пунктом моєї прогулянки мала б стати площа Нью-Черч-Ґрін, однак я не хотів проходити поруч із церквою, у дверях котрої помітив моторошного священика чи то пастора з дивною тіарою на голові. Та і юнак-бакалійник застерігав мене, що церкви й зала Ордену Дагона — не ті місця, де варто з’являтися стороннім.

Тож я продовжив подорож по Мейн-стріт у північному напрямку, дійшов до Мартін-стріт, повернув до центру міста, перетнув Федерал-стріт і підійшов до Нью-Черч-Ґрін з північного боку, після чого опинився в районі колись аристократичних Брод-, Вашинґтон-, Лафайєт- і Адамс-стріт; відтоді вони змінилися на гірше. Попри те, що ці давні і колись поважні міські артерії нині мали понурий і занехаяний вигляд, в оточенні старих в’язів вони ще зберігали залишки колишньої величі. Я поглядав то на одну садибу, то на іншу і помічав, що багато які з них геть занепали, були забиті дошками, оточені пустирищами, але на кожній з вулиць в одному-двох були помітні ознаки життя. На Вашингтон-стріт виявилося чотири чи п’ять таких гарно відремонтованих будинків з охайно підстриженою травою і доглянутими садками. Найрозкішніший серед них — з широкими терасами квітників аж до Лафайєт-стріт — як я припустив, належав старому Маршу, горезвісному власникові фабрики.

На жодній з цих вулиць я не побачив ні єдиної живої душі, і з подивом відзначив, що й жодної кішки або собаки. Ще мене спантеличило, що навіть у деяких найкраще доглянутих будинках на всіх трьох поверхах і в мансардах вікна були щільно затулені віконницями. Потайливість і закритість були, мабуть, невід’ємними рисами цього похмурого міста забуття й смерті, і мене продовжувало невпинно переслідувати відчуття, наче за мною постійно стежить якийсь таємничий, уважний і незмигний погляд.

Я мимохіть здригнувся, коли почув, як на дзвіниці ліворуч від мене тричі надтріснуто бемкнув дзвін, і одразу ж ясно пригадав обриси приземкуватої церкви, від котрої долинали ці звуки. Ідучи по Вашингтон-стріт у бік річки, я потрапив до нової зони — колись розвиненої тут промисловості й торгівлі, а невдовзі побачив попереду руїни фабрики, потім ще кілька схожих будівель; в одній з них ледь можна було розпізнати колишню залізничну станцію, а за нею — критий залізничний міст.

Попереду був сумнівної надійності міст із застережним знаком, однак я вирішив ризикнути і перейшов на південний берег річки, де були помітні хоч якісь ознаки життя. На мене крадькома поглядали підозрілі типи, які сонними мухами повзали вулицею, люди ж більш нормальні на вигляд дивилися з холодною цікавістю. Інсмут ставав дедалі нестерпнішим, і я рушив по Пейн-стріт у бік центральної площі, сподіваючись знайти бодай який транспорт і дістатися Аркгема, не чекаючи дуже неблизького відправлення того клятого автобуса.

Тоді я і звернув увагу на розвалену будівлю пожежної станції ліворуч і старого з червоним обличчям, кошлатою бородою, водянистими очима і в неймовірному дранті, що сидів на лаві перед станцією, розмовляючи з двома неохайними, але принаймні звичної зовнішньості пожежниками. Це, мабуть, і був Садок Аллен, напівбожевільний, майже столітній п’яничка, джерело неймовірних і страшних оповідок про давній Інсмут.

III

Мабуть, це була якась збочена цікавість, а може, я просто піддався несвідомому поклику темного і лиховісного, і це змусило мене змінити плани. Раніше я мав твердий намір обмежитись виключно спогляданням архітектурних перлин Інсмута і навіть поспішив до площі, аби якомога скоріше залишити це зогниле осердя розрухи та смерті, проте одного лиш погляду на старого Садока Аллена вистачило, щоб змінити хід моїх думок, і я несамохіть стишив ходу.

Я був практично впевнений у тому, що старий не повідомить мені нічого нового, хіба зробить кілька туманних натяків на якість дикі, недоладні і неймовірні легенди; крім того мене застерігали, що зустрічі та розмови з ним можуть виявитись доволі небезпечними. Але менше з тим, думка про цього реліктового свідка занепаду міста, чиї спогади сягали пори розквіту місцевого мореплавства і промислів, здалася мені настільки звабливою, що я просто не міг опиратися спокусі. Зрештою, хай би якими дивними чи божевільними видавалися нам ті або ті міфи, вони великою мірою насправді були символами чи алегоріями реальних подій — а старий Садок, поза сумнівом, був очевидцем усіх подій в Інсмуті й навколо нього впродовж останніх дев’яноста років. Моя цікавість узяла гору над міркуваннями обережності й здорового глузду, і я з притаманною молодості самовпевненістю вирішив, що мені поталанить виокремити розрізнені зернятка правдивої історії у потоці маячні, яку вихлюпне на мене старий після добрячої порції нерозбавленого віскі.

Я знав, що не варто тут і зараз починати з ним розмову, бо це неминуче приверне увагу пожежників, які можуть мені завадити. Натомість я вирішив заздалегідь розжитися випивкою — дякувати бакалійнику, який підказав мені місце, де цього добра було