Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

— Ну от, сер, Обед взнав, що були там такі люди, про яких ще ніхто на землі не чув, а як і почує — не повірить нізашо. Схоже, що ці самі канаки приносили своїх хлопців і дівок у жертву якимсь божкам під водою, а за те було у них все, чого тілько хтіли. А зустрічались вони з тими божками на маленькому острові, де руїни, і так наче ті картинки з рибами-жабами і є те, до кого вони подібні, і з них усе тото змальовано. Може, побрехеньки про русалок — це про них якраз і було. Під водою у них свої міста, а цей острів вони підняли з дна морського. Мабуть, у домах їхніх іще хтось жив, коли острів отак притьма піднявся нагору. От канаки і взнали, що ті живуть під водою. Побачили їх і дуже перелякались тоді, а потім і договорилися з ними, тіко було це дуже давно.

Любили вони, коли людей у жертву приносять. Так було здавна, тілько з часом забули дорогу нагору. Не скажу, шо вони робили з тотими жертвами, та й Обед, мислю, не був охочий розпитувати. Для язичників усе одно то було вигідно, бо у них тоді настали тяжкі часи і не могли вони нічого вдіяти. І приносили у жертву своїх молодих два рази в рік — у переддень травня і на Геловін — весь час так робили. А ще віддавали свої саморобні цяцянки. А ті їм давали за то повно риби — наче зганяли цю рибу до них з усього моря — та ще час від часу всякого золотця.

Я вже казав, що сходились вони з тими підводними на маленькому вулканічному островці — пливли туди на каное і свої жертви привозили з собою, — а назад везли прикраси, наче золоті. Попервах ті ніколи не бували на головному острові, але потім схотіли. Схоже, їм кортіло породичатися з місцевими аборигенами, вони аж почали разом святкувати великі свята — Вальпургу і Геловін. Видиш, схоже, вони могли жити у воді і на суші — анфібії, чи як їх там називають. Канаки їм сказали, шо люди з других островів можуть їх перебить, як узнають про них, тілько ті сказали, що їм то однаково, що вони, як схотять, самі можуть усіх перебить, як колись-то зробили якісь Древні, не знаю, хто такі, од них і сліду не лишилось. Тілько зараз вони ’го не хотять, а тому сховаються, як хто припливе на острів.

А як дійшло до парування з цими рибами-жабами, канаки попервах упиралися, а потім взнали щось таке, шо глянули на те по-другому. Наче люди на чомусь зійшлися з морськими тварюками, що наче все живе вийшло з води, а через то треба трохи переробить їх, і все стане як треба. Ті сказали канакам, що як потім вродяться діти, то попервах будуть як люди, а тоді більше схожі на них, аж поки не підуть у воду і житимуть там. І найважніше з усього цього, хлопче, те, що тілько вони зробляться рибами і житимуть під водою, як стануть безсмертними. І ніколи вони не вмирали своєю смертю, хіба тілько їх убивали.

Ну от, сер, якось Обед таки взнав, що у цих канаків тече риб’яча кров у жилах, від тих підводних тварюк. Коли вони старішали, кров ставало видко, то вони не показувались на людях до пори, а тоді назавше йшли жити в море. Серед них бували і такі, шо не дуже були схожі на підводних, а які й не дозрівали, аби йти під воду, тілько майже з усіма було як обіцяли. Ті, що вродилися схожі на риб, мінялися скоро, а ті, що були як люди, часом доживали на острові до сімдесяти літ і навіть більше, хоч і вони теж пірнали під воду, аби спитувати себе. Ті, що йшли під воду, часом вертали навідати тих, хто живуть на березі, то часом виходило так, що людина говорить до свого, як його сказати, п’ятиразового прадіда, який пішов під воду літ із двісті чи й більш тому.

Потому вони забули, шо таке смерть — крім убитих у війнах із племенами сусідніх островів і жертов підводним богам, або як змія укусить, або чума підкосить, або ще який хапун хапне раніше, як вони встигнуть зійдуть у воду, — так і стали вони дожидать, коли переміняться, не так воно вийшло і страшно. Пометикували собі та й порішили, що отримували вони не менш, як віддавали, та й сам Обед, мені думається, почав мислить так само, коли добре обдумав історію старого Валакеа. Сам же Валакеа був із тих, хто без краплі риб’ячої крові — він був із королівського роду, і женилися вони тілько з королівськими родами із сусідніх островів.

Валакеа показав йому доста ритуалів і розтовмачив суть заклинань, які тра сказати, коли маєш діло з морськими, а ще показав людей у селищі, які поступово стали перекидатися, але ні разу не показував Обеду самих підводних. Під кінець, він дав йому якусь кумедну штуку зі свинцю або чогось такого і сказав, шо вона поможе приманювати рибу звідко хочеш і скілько хочеш. Треба кинуть ’ї у воду і проказать пра’льне заклинання. Валакеа сказав, що так можна робить по усьому світі, то як знадобиться риба — тілько поклич.

Метту усе це страшенно не сподобалось, і він хотів, аби Обед тримався подалі від цього острова, лиш капітан тоді схибнувся на тому, він зметикував, що може задурно скупувать золото, а ще й стілько, шо то буде дуже вигідне діло. Так і було довго-довго, і Обед набрав стілько золота, шо зміг поставить свою фабрику на тому самому місці, де була колись сукновальня Вейта. Він вирішив не продавать золотце, яким воно до нього приходило, аби лишнього не питали, а все ж його моряки часом тихцем збували якісь дрібнички, хоть і обіцяли нікому ні пробовкатися; та він і сам дозволяв своїм жінкам коли-не-коли щось вдягти, якщо хоч трохи схоже на людські прикраси.

Ось так воно і йшло до тридцять восьмого року — мені тоді сім сповнилося, — коли Обед побачив, шо на острові майже нікого не лишилось. Здається, що люди із сусідніх островів взнали, звідко дме вітер, і вирішили узяти діло до своїх рук. Хтозна, може, у них були чарівні знаки, яких тілько й боялися підводні, як не брешуть. Я вже не кажу, що канаки, бувало, знаходили руїни, старіші за море, як вони піднімалися разом з островами. Були вони люди віруючі, то й не зоставили там ані друзки — ні на головному острові, ні на маленькому вулканічному островці, — крім хіба найбільших руїн, які не змогли розвалити. Місцями потім знаходили маленькі такі камінчики, як талісмани, з малюнками, їх тепер називають свастиками. Либонь, то були знаки самих Древніх. Людей того племені усіх перебили, від золота і сліду не лишилося, а що там сталося, ніхто в сусідніх племенах — анічичирк. Сказали, шо ніхто ніколи там і не жив.

Для Обеда це був удар, діло його пропадало. Та і весь Інсмут це не обійшло стороною, бо в мореходстві якщо в хазяїна судна є вигода, то і команді щось перепадає. Більшість моряків змирилася, почали списуватись на берег, тілько ж і там було