Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Чорт знає, що коїться! Я що, полонянка?

Хоча... Що це я так рознервувалася? - подумала, і тут же від злості штовхнула пеньок, що зустрівся мені на шляху. Боляче!!! Я застрибала на одній нозі, потім пішла, накульгуючи, доріжкою. Я не полонянка, я - кохана вождя. До того ж, тут живе його син. Цілком розумне і логічне пояснення виставленій охороні, і все ж, я аж ніяк не могла заспокоїтися. Зірвала з гілки, що нависла на моєму шляху, грушу і вгризлася в неї зубами - смачно. Але занадто приторно. Занадто солодко. Прямо до нудоти. Викинула надкушений плід і зігнулася навпіл, намагаючись повернути гарне самопочуття. Продихалася, повернулася до себе в кімнату, попила водички. Згадала, що вже давно було пора годувати Аліма.

Згадала і завмерла, прислухаючись до себе... Щось не так. Щось зі мною не так... Ще кілька днів тому, я нізащо б не пропустила час годування лише тому, що молоко, яке прибувало, завдавало мені не найприємніших відчуттів. Зараз же, навіть після того, як я згадала про годування, подумки барвисто намалювала собі сам процес, нічого подібного не сталося. Я захворіла?

Я відвернула полу халата, обережно стиснула сосок, приготувавшись до того, що молоко бризне цівкою. Але ні, не так сталося - всього лише з'явилася невелика біла горошина.

Я привела себе до ладу і кинулася в кімнатку, яку перетворили на дитячу - Алім мирно сопів у ліжку, обкладений подушками. А поруч, на вікні стояла порожня пляшечка від їжі. Я мимоволі визирнула у вікно - моя Хана стояла, притулившись до дерева, а поруч, спершись над її головою рукою об стовбур, стояв садівник. Хм.... А у вінку з квітів і колосків він виглядає не таким уже й старим. Ну, та це не моя справа.

Я опустилася на ліжко поруч зі своїм малюком, обережно пригладила неслухняний вихор і сумно подумала - ось він і виріс. Ще трохи, і я буду потрібна малому шибенику лише для того, щоб подути на збиті до крові коліна. Але ж ще зовсім недавно я носила його під серцем... Змахнула сльозу, згадавши, як раділа кожному його поштовху, як мене нудило вранці, і не тільки вранці... А ось, наприклад, від їжі... Ну точно, як сьогодні...

Я підвелася на лікті, недовірливо дивлячись у порожнечу. Чи може бути, що я знову... вагітна? А чому б і ні?

У грудях так тривожно стиснулося, голова від передчуття запаморочилася. Я обережно піднялася, щоб не розбудити сина і вирушила на кухню.  Я знаю тільки один спосіб перевірити істинність своєї здогадки.

Я легко знайшла кухню за ароматом, що доносився з неї, не звертаючи уваги на здивованих кухарів, відкрила одну каструлю. Понюхала. Моя улюблена юшка з куріпок сьогодні пахла якось не дуже. Підняла серветку над яблучним пирогом - улюблений раніше запах кориці ледь раптом не став причиною моєї задухи.

- Як ви думаєте, - повернулася я обличчям до кухарки, - чому мій син відмовляється брати груди?

- Може, виріс, - відгукнулася молодша кухарка, - або з'їли чогось не те?

- Не кажи дурниць, - посміхнулася друга, і тут же простягнула мені склянку з водою, - вагітні ви, - спокійно заявила вона.

Значить, усе ж таки, вагітна...