Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Прожувавши і проковтнувши, не поперхнувшись і не почавши задихатися і смикатися в передсмертних конвульсіях, видав вердикт:

- Ну… смачно.

Ліка видихнула з таким полегшенням, наче від мого вироку залежило її життя, і, розслабившись, почала накладати їжу собі. На її обличчі заграла легка посмішка, і я відвів очі. Щось усередині мене тепло тріпотіло, коли вона так усміхалася. І це був поганий знак. Гаразд потяг, але це ще що таке?

- Ну, і хто навчив тебе так готувати? - Знову відправляючи в рот жульєн, спитав я, аби щось запитати. Щоб діалогом заглушити свої тривожні думки. Мені не подобалось відчувати емоції, про які я нічого не знав.

- Та ніхто, - знизала плечима дівчина, - сама навчилася. Коли живеш з батьком, який вважає готування вищим за свою гідність, а через те, чим він тебе годує, вже в десять розвивається гастрит, нічого не залишається, як самій освоювати цю нехитру справу. – не підводячи очей, орудуючи вилкою та ножем, промовила дівчина.

- А твоя мама?.. – обережно запитав я. Я знав, що вона росла без матері, але чому саме – не знав.

Ліка підвела погляд. Вже без посмішки.

- Вона померла під час пологів. Я її не знала. - сказала Ліка, і подивилася на мене так... ніби з очікуванням. Наче чекала якихось слів. Усіх цих безглуздих бляклих "я жалкую", "я співчуваю". Ось цих порожніх, штучних слів, які говорять один одному люди, співчуваючи чужому горю, бо хтось вирішив, що так заведено. Наче якісь безглузді слова можуть допомогти людині, якої спіткало нещастя. Ніколи цього не розумів. Тому промовчав.

Ліка не прагнула підтримати діалог і просто їла, занурена у свої думки.

Так у мовчанні пройшла решта вечері. Ліка прибрала посуд, і обернувшись, заявила.

- Я можу готувати... іноді. Можу прибиратися. Але не думай, що я робитиму це на постійній основі. Я не хатня робітниця. - Ткнувши в мене пальцем, Ліка подивилася суворо та непримиренно. - Я збираюся влаштуватися на роботу, тож тупо просиджувати тут два місяці і мазолити тобі очі я не маю наміру.

- Що за робота? - З навмисною байдужістю кинув я, витягаючи ноги і розвалившись на кухонному дивані. - Ти ж начебто збиралася притулком займатися... Хіба не заради цього весь сир-бор?

Ліка завантажила посуд у посудомийну машину, витерла руки рушником, і спершись плечем на шафу, подивилася кудись за вікно.

- Одне другому не заважає. Навіть допомагає. - Почала дівчина. - Я придумала, на мою думку, чудовий вихід. Я влаштуюсь на роботу у ветеринарну аптеку. - блиснувши очима, заявила Ліка.

- Хм. І чому це чудовий вихід? – поцікавився я.

І Ліка якось різко пожвавішала. Очі її заблищали ентузіазмом, вона почала ходити по кімнаті і натхненно мовити:

- Ну почнемо з того, що я там зможу вивчити ліки – склад, властивості, показання тощо. Зайвим не буде, і мені це цікаво. Може я і не стану ветеринаром, але хоч зможу таким чином допомагати тваринам. Нашим у притулку, та й іншим теж… Люди в аптеки іноді приходять, самі не знаючи, що їм потрібно і запитують поради у продавців, які нічого не тямлять у ветеринарії… - Несхвально зморщившись, промовила дівчина. - Крім того, я знатиму всіх виробники ліків… ну й інших товарів, у ветаптеках не тільки ліки продаються… У мене будуть контакти торгових агентів, а від них і до рекламних відділів неважко дістатися. Тож… думаю, все вийде. - мрійливо посміхаючись, закінчила Ліка.

-Чудовий план. - Кивнув я схвально. І здається навіть усміхнувся, ніби й мені передалося її натхнення.

План і справді був непоганий, і те, як вона раділа і натхненно пурхала, не просто вражало, це захоплювало. Коли людина настільки горить, настільки боліє улюбленою справою, - це гідно поваги. Я знав, як це. Колись я теж горів улюбленою справою.

- Так, плани грандіозні. Головне – щоб мене взяли.

- Я б тебе взяв... - одразу ж підхопив я.

Я спочатку сказав, слова просто вирвалися з рота, і тільки потім зрозумів, як неоднозначно пролунала фраза. Я мав на увазі, що такого замотивованого працівника – гріх не взяти на роботу, але вийшло щось зовсім не те. Взагалі не те.

І ми обидва це відчули.

Ліка завмерла, витріщила очі, страшенно зніяковівши. Щоки її спалахнули і забарвилися яскраво-червоними плямами.

Я теж завмер, сконфужено зависнувши.

Я майже міг побачити ці думки, що проносяться в її голові. І цей красномовний рум'янець… Можу заприсягтися, в її думках – хай і всього на кілька секунд – ясно і в фарбах віддрукувалися картинки, яких я сам напередодні так жадав позбутися.

І від усвідомлення цього… чорт забирай… від усвідомлення того, що вона допустила в свою голову такі думки, кров різко вдарила в голову, а потім з шумом відхлинула кудись униз.

Я встав, сам не знаю для чого, і Ліка, сіпнувшись, різко стрепенулась і, нещадно червоніючи, відвела очі.

- Я... п-піду... піду спати, мабуть. Пізно вже. – І кулею вилетіла з кухні.

Я глянув на годинник. Стрілки показували 20:15.

Пізно? Так, справді, пізно.

Пізно шкодувати, відбиватися, борсатися і зображати ворожнечу, байдужість.