Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

- Хто це тут воду ллє? – гуркітливий голос перервав схлипування Тамарі.

Вже не знаючи, яких нових каверз чекати, вона насторожено підвела заплакані очі.

Прямо на неї насувався величезний чолов’яга. Темна задубіла шкіра, квадратний торс, неосяжне пузо, розрізані глибокими шрамами груди та обличчя, червоні очі,  великий горбатий ніс, що був спотворений синіючими ритвинами. І все це прикрашала буйна, скуйовджена немов один великий ковтун, сива шевелюра. Не доставало лишень гострих  рогів, і можна було б прийняти його за демона.

У відчинені двері розгублено заглядали охоронці – явно не знаючи, що робити.

А чолов’яга  тим часом зробив, хитаючись, пару невпевнених кроків.  Сів поруч з Тамарі - та так, що ліжко застогнало, і простяг їй якийсь глек.

- Будеш? - червоне око (друге було надійно прикрите ковтуном) задерикувато і глузливо дивилося на неї.

Ось якось різко плаксивий настрій поступився місцем образі і злості. Вона з викликом простягла до глечика руку.

– Буду! - І залпом відпила великий ковток.

Старий зареготав, і хотів уже забрати латаття. Але Тамі знову приклалася до нього – будь, що буде… Занадто терпкий, надто кислий, пахнучий якимись пряними травами – напій їй не сподобався, але плакати вже не хотілося. Та й серце не так  боляче стукотіло.  

- Тепер Ви, - ввічливо повернула вона глечик хазяїнові. Чоловік знову голосно зареготав і прийняв естафету.

Один з охоронців, наче зважившись на щось, рвонув униз сходами. А в покоях, що залишилися позаду нього, весело сміявся чоловік, а ніжний жіночий голос щось щебетав йому у відповідь.

До того часу, як у покої увірвалися Грант, Ульфік і Маріелла, Тамарі вже тихо посапувала на подушці, а її витончена долоня мирно лежала у величезній долоні старого ельфа, що сидів поруч з нею. Незважаючи на майже спустошений глечик з  шепотухою,  він був абсолютно тверезий й  по-батьківськи ніжно дивився на сплячу жінку і при цьому не забував потрошку сьорбати з глека.

Видовище, що представилось їх очам, змусило трійцю, що знову прибула, засумніватися у власному розумі.

- Ти що, обпоїв її шепотухою, тату? – гнівно прошипів Ульфік.

- Могли б мені й подякувати. Залишили дівку скиглити наодинці. І, до речі,  вона що,  ще не знає,  що її донька зникла? Бо питала в мене про неї,  а я ледь не проговорився.

- Піду зварю їй на завтра мікстурку, - співчутливо зітхнула Марієлла, і осудливо подивилася на старого. Вона все ще не могла забути свого власного знайомства зі старим Рагнаром та його улюбленим напоєм.

Старий підвівся з ліжка, цмокнув ніжні пальчики, і поплескавши Гранта по плечу, пророкував:

- Ну ти і красень, онуче! Хороша дівка. І до речі, шанс у тебе ще є – не проґав його. І розберись із зниклою дитиною. Бо загубленої  дитини вона тобі не пробачить.

Залишившись наодинці з Тамарі, з непроникним обличчям Грант якийсь час дивився на неї, наче щось вирішував. Потім ліг, не роздягаючись, поряд. Щільно притиснув її до себе і зарившись обличчям у золоте волосся, що пахло квітами, заплющив очі.

Через відчинене вікно до нього долинав голос Рагнара, який співав непристойну пісеньку. Навислі над вікном гілки дубів, що гойдалися на весняному вітерці, відкидали химерні тіні, затуляючи  собою яскравий місяць.

- Завтра ми з тобою все почнемо спочатку, люба. – пообіцяв Грант і закрив очі.

***

Ох, Темрява! Як же болить голова! В скронях  наче хто живий копошився. Та й у роті було якось занадто гидко. Хтось м'яко тормошив Тамарі за плече, допоміг їй сісти і підніс філіжанку до рота. Механічно вона сьорбнула терпке пійло - немов вогненний стовп встромився їй у горло, спустився до шлунка, гарячою хвилею повернувся назад і пробив їй мізки. Як не дивно, але біль пішов разом із вогнем. Залишилася лише якась ниюча втома. Що ж це за рятівник такий? Молода жінка розплющила очі.

- Пробач, але тут без мікстурки ніяк. Шепотуха - то  надто зла настоянка, хворіти від неї  можна навіть кілька днів.

Красива жінка зі співчуттям посміхалася їй.

Було відчуття, що вона вже десь її бачила. Тамі напружила пам’ять і згадала - вона була там, біля її милого блакитного будинку. Вона була з тими, хто вдруге зруйнував її життя. Тамі спробувала гордо випростатися - але нічого не вийшло, тіло все ще хотіло розвалитися на частини. Наче його хтось розплющив, а їй тепер через  силу доведеться його зібрати до купи.

- Ось така у Рагнара шепотуха, - хмикнула жінка і знову простягла Тамарі філіжанку.- Треба допити і тебе незабаром відпустить.

Наступна вогненна хвиля була вже слабшою, а третій ковток узагалі дався Тамарі легко. Вона навіть вдячно посміхнулася:

- А Рагнар - це той мужик із глечиком?

Гостя розреготалася.

- Ага. І він батько Ульфіка. А я - Марієлла.

- Дуже приємно, Тамарі.

Тамарі було зовсім не зрозуміло – хто такий Ульфік, ким є Маріелла. Але вона явно непогано ставилася до неї, а це вже добре. І підбадьорена кинутою їй усмішкою, поставила таке хвилююче її запитання:

– А де мої діти? Я хочу їх  бачити,  – декілька глибоких вдихів,  і вона добавила: - Негайно.

На мить в очах Маріелли промайнула розгубленість, але все ж вона відповіла:

- Десмон з Ульріхом граються в саду. А дівчинка… дівчинка зникла, - побачивши очі Тамарі, що вже наливались сльозами, продовжила, погладжуючи її по коліні: - Мій син Аркх і його найкращі воїни вже її шукають. Не хвилюйся - вони скоро її знайдуть. Тасся тепер так само нам рідна, як і ти. Як і Десмон.

Маріелла, наче маленьку дівчинку, знову і знову вмовляла та заспокоювала Тамі. Якоїсь миті вона навіть подумала,  чи не покликати Рагнара з  його бормотухою

- Я прийду до тебе через пів годинки. Цього досить,  щоб  трішки оговтатись. Будь готова – підемо знайомитись з ріднею та замком.

Якось Тамарі вже знайомилася з новою ріднею. Ні до чого хорошого це не спричинило. Але вона й цього разу впорається. Ось поправить здоров'я від похмілля, знайде своїх діточок, і все буде гаразд.