Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Шість тижнів полярники харчувалися свіжим м'ясом. Воно було дуже до речі, бо їхні харчові припаси вже кінчалися. Крім того, ведмежою кров'ю вони хоч трохи одмили бруд, до якого не могли звикнути.

Перший по довгій зимі ведмідь був провісником близької весни. Тієї весни, яка мала стати для мандрівників останньою тут, серед льодів Арктики.

Не встигли ще перші промені сонця показатися над обрієм, як обидва полярники взялися кравцювати й шевцювати. Вони не могли вирушати в таку далеку дорогу в пошарпаному вбранні. Одяг мав оберігати їх від морозу й вологи, не кажучи вже про вітер, який проникає крізь найменшу діру чи шпарину. На одяг полярники вирішили пустити вовняні ковдри, з яких був пошитий спальний мішок. На підошви до зношеного взуття пішла товста моржева шкура.

«…З жалем розставався в середині травня із старими штаньми. Вони добре мені послужили, але були вже геть порвані й важкі. Жир аж капав з них», — писав Нансен.

Обидва тяжко напрацювалися, зате могли пишатися зі своїх кравецьких здібностей. Юхансен урочисто пообіцяв собі щонайпильніше берегти свою нову куртку, щоб не показатися у Норвегії, мов якийсь волоцюга.

Треба було також заготувати на дорогу запас жиру для лампи. Примус давно вже не діяв, бо до нього не стало гасу. Тому, не вагаючись ні миті, Нансен поклав у латунну трубку від примуса коротку записку, в якій розповідав про долю своєї експедиції від того часу, коли вона залишила «Фрам» і до 17 травня 1896 року. Це був день, коли полярники вирушили із зимівника. Трубку Нансен повісив на дроті під самою стелею хатинки, як то зробив триста років тому Вільям Баренц на Новій Землі.

І знову почалася страшна боротьба людини з наїжаченого торосами кригою, простором, з часом і самим собою. Ноги, одвиклі після довгої зими від напруження, насилу призвичаювалися до тяжкого походу.

Якось під Нансеном проломився лід. Таке вже не раз траплялося з ним, він порівняно легко вибирався з ополонок. Тепер міцно прив'язані до ніг довгі лижі заскочили внизу під товсту брилу. Ніяк не можна було видобути їх звідти. Судорожно тримаючись за бамбукову палицю, Фрітьоф повис на ній, але безодня затягувала його все глибше. Занурившись уже по шию, він розпачливо крикнув раз, удруге. І захлинувся крижаною водою. Стомлений Юхансен, який човгав далеко позаду, щосили кинувся на поміч товаришеві і мало не в останню мить устиг схопити Нансена за голову й витягти на лід.

Дні за днями, тижні за тижнями минали в повільному поході. Цілий місяць пробиралися мандрівники лабіринтом островів і острівців, доки дісталися, нарешті, до широких водних каналів і озер серед льодів. Тоді вони зв'язали докупи каяки, встановили щогли, нап'яли вітрила — і їх одразу ж підхопив попутний північний вітер. Радості полярників не було меж: нарешті вони пливуть на південь.

Якось увечері ледве живі від утоми мандрівники дісталися до краю велетенської крижини. Зв'язані, як завжди, каяки вони прип'яли ремінцем до льодової брили, а самі видерлися на торос подивитися, чи далеко тягнуться вільні від криги води. Випадково обернувшись, Нансен раптом побачив, що натягнутий ремінець урвався, і вітер відганяє каяки у відкрите море. Поки він добіг до краю крижини, човни були вже далеко. З кожною хвилиною вони відпливали все далі. Нова катастрофа!

Не довго думаючи, Нансен здер із себе куртку й черевики і кинувся у воду. Промоклий одяг сковував його рухи. Нансен не зняв із себе всього, щоб не схопила судорога. А тим часом вітер відганяв каяки далі в море.

«Я сам уже не сподівався, що мені вдасться наздогнати їх, — розповідав пізніше Нансен. — Якби вони одпливли, ми втратили б усе, що потрібно для життя. Це був би кінець. Ми не мали при собі навіть ножів. Мені було вже однаково, потону я чи повернусь без каяків. Я напружив усі сили і незабаром відчув, що слабію. Тоді перевернувся на спину. Юхансен метушився на кризі. Які ж то муки переживав він, сіромаха, усвідомлюючи, що нічим не може мені допомогти. Він уже втратив надію на те, що я повернуся. Пізніше він розповідав мені, що ці хвилини безсилого очікування були для нього найважчі з усіх, які він будь-коли переживав. Після короткого перепочинку, який видався мені вічністю, я поплив далі. До каяків нібито стало ближче. Мною оволоділа відвага, і я подвоїв зусилля. Але тіло почало костеніти. Я зрозумів, що за хвилину вже не зможу поворухнути кінцівками. Одначе плив далі. Удари рук об воду ставали щораз слабші й повільніші. Проте відстань між мною і каяками все-таки зменшувалась. Це знову підбадьорило мене. «Ще трохи, ще одне зусилля», — повторював я собі в думці. Нарешті мені вдалося ухопитися за лижу, що лежала ззаду на каяку. Це вже щось значило. Ще мить — і я зачепився ногою за сани, що стирчали з каяка. Зібравшись з останніми силами, видобувся на борт. Але не міг тримати весел у задубілих руках. Холод позбавив мене відчуття. Здавалося, що вітер шмагає мене по голому тілу. Я весь дрижав, клацаючи зубами. Зігрітися, зігрітися за всяку ціну! Я відчував, що інакше загину.

Раптом перед самим носом каяка заколисалися на хвилі два нирки. Я вхопив рушницю й одним пострілом убив обох птахів. Почувши постріл, Юхансен вирішив, що зі мпою трапилося якесь нещастя. А коли побачив, що я, веслуючи далі, виловлюю з води здобич, подумав, що я збожеволів. Нарешті я щасливо прибився до берега. Був такий вимучений, що ледве стояв на ногах. Юхансен здер з мене мокре вбрання і надів усе, що тільки було сухого. Я не міг видобути з себе голосу. Заліз у спальний мішок. Юхансен накрив мене ще вітрилом, але я