Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

— Я не здивуюся, якщо так і є, — відказав стрілець. І від його буденного тону супутники здригнулися.

З настанням темряви Роланд, Сюзанна й Едді змушені були стати табором. На той час ліс уже порідшав, а вітерець, що ганявся за ними цілісінький день, став теплішим і лагідним. Місцевість і далі йшла вгору.

— За день–два ми дійдемо до вершини хребта, — сказав Роланд. — Там побачимо.

— Що побачимо? — уточнила Сюзанна, але Роланд тільки плечима знизав.

Того вечора Едді знову почав різьбити, але без особливого натхнення. Кудись поділися впевненість і задоволення, яке він відчув, коли ключ почав набувати форми. Пальці не слухалися, здерев'яніли. Уперше за багато місяців Едді затужив за героїном. Як добре було б зараз вмазатися. Не сильно, зовсім трішки. Він був упевнений, що невеличкий пакуночок допоміг би завиграшки закінчити цю роботу.

— Чого ти всміхаєшся, Едді? Що тебе розсмішило? — спитав Роланд. Він сидів з протилежного боку багаття. їх розділяли низькі язики полум'я, що танцювали на вітрі.

— А хіба я всміхався?

— Так.

— Просто я думав про те, якими дурними бувають деякі люди. У кімнаті з шістьома дверима вони все одно гатитимуть головою об стіну. А потім їм ще вистачить сил нудотити про те, як все погано.

— Коли боїшся того, що може виявитися за дверима, то битися головою об стіну здається безпечнішим виходом, — сказала Сюзанна.

Едді кивнув.

— Може, й так.

Він різьбив повільно, прагнучи побачити в дереві потрібні лінії — особливо ту маленьку карлючку, бо вона вже потроху ставала якоюсь невиразною.

«Господи Боже, прошу тебе, не дай мені все спаскудити», — подумки благав Едді, але страшне передчуття, що він уже почав це робити, ставало дедалі сильнішим. Нарешті він покинув це діло, повернув ключ, що за весь вечір практично не змінився, стрільцеві і скрутився клубочком під шкурою, яка слугувала йому замість ковдри. А за п'ять хвилин вже бачив сон про хлопчика і старий баскетбольний майданчик на Маркі–авеню.

11

З дому Джейк вийшов приблизно за чверть сьома, тож йому лишалося вбити більше восьми годин. Спочатку йому здалася привабливою думка про те, щоб одразу сісти на поїзд до Брукліну, та потім він її відкинув. Хлопцеві, що прогулює школу, легше загубитися в центрі великого міста — на околицях він привертатиме зайву увагу. Але з іншого боку, якщо йому доведеться ще й шукати того підлітка і місце, де він чекатиме на Джейка, то треба якось завчасно про це подбати.

«Нема проблема, — сказав йому хлопець у жовтій футболці й зеленій бандані, смішно перекручуючи слова на мексиканський лад. — Ти ж знайшов ключ і троянду? І мене так само знайдеш».

Але Джейк уже не пам'ятав, як йому пощастило знайти ключ і троянду. Пригадував тільки радість і впевненість, що переповнювали тоді душу. Залишається тільки сподіватися, що це трапиться знову. А поки що треба йти. Це найкращий спосіб залишатися в Нью–Йорку непоміченим.

Він пройшовся пішки майже до Першої авеню, потім пішов назад тим самим шляхом, яким прийшов, але вже іншою вулицею, ближче до окраїн міста, орієнтуючись за зеленим світлом світлофорів (десь у глибині душі він знав, що навіть вони слугують Променеві). Гуляючи так, близько десятої ранку опинився на П'ятій авеню біля Музею мистецтва «Метрополітан». Настрій у нього був пригнічений: давалися взнаки втома і спека. Хотілося пити, але Джейк мав намір якомога довше заощаджувати ту невеличку суму грошей, яку мав. Він до цента витрусив свою скарбничку, але нашкріб лише вісім із чимось чи без чогось доларів.

Біля музею саме шикувалася на екскурсію група школярів. Очевидно, якась середня школа, не приватна, вирішив Джейк, бо вдягнені всі повсякденно, як і він сам. Жодних тобі піджаків від Пола Стюарта, краваток, джемперів, жодних спідничок по сто двадцять п'ять баксів з дорогих крамниць штибу «Маленька міс». Одяг для всіх цих хлопчиків і дівчаток купували у звичайному супермаркеті. Підкорюючись якомусь імпульсові, Джейк став у кінець ряду й пішов за ними у музей.

Екскурсія тривала годину п'ятнадцять. Джейкові сподобалося. У музеї було тихо і працював кондиціонер. Та й картини були гарні. Особливо його зачарувала групка картин Фредеріка Ремінгтона про Дикий Захід і велике полотно Томаса Гарта Бентона: на ньому був зображений паровий локомотив, що мчав великою рівниною до Чикаго, а гурт фермерів у комбінезонах і солом'яних брилях проводжав його поглядами. Вчителька — симпатична чорношкіра жіночка у строгому синьому костюмі — помітила Джейка лише наприкінці екскурсії. Вона підійшла до нього, торкнулася плеча і спитала, хто він такий.

Її наближення Джейк не помітив, тож на якусь мить йому ніби заціпило. Не надто замислюючись над тим, що робить, він намацав у кишені срібний ключ і стис його в руці. Голова миттю прояснилася, і Джейк знову заспокоївся.

— Мій клас там, нагорі, — сказав він, винувато всміхаючись. — Нас привели подивитися на модерне мистецтво, але мені більше подобається тут, бо тут справжні картини. Тому я… ну ви розумієте…

— Нишком утік? — підказала вчителька. Кутики її губ піднялася, було видно, що жінка ледь стримує посмішку.

— Я б радше назвав це «піти по–французьки». — Ці слова самі зірвалися з вуст, він навіть уявити не міг, що скаже таке.

В учнів, що зараз витріщалися на Джейка, вигляд був здивований, а от вчителька відверто розсміялася.

— Якщо ти не знаєш чи просто забув, — сказала вона, — у французькому іноземному легіоні за дезертирство розстрілювали. Юначе, гадаю, вам краще приєднатися до свого класу. І то негайно.

— Так, мем. Дякую. Все одно вони вже скоро підуть.

— А з якої ти школи?

— Академія Маркі, — відповів Джейк. Ці слова теж вилетіли самі по собі.

Він піднявся сходами, дослухаючись до безтілесного відгомону кроків і тихого перешіптування у величезній круглій залі, і все ніяк не міг збагнути, чому це сказав. Ніколи в житті він не чув про школу, яка б називалася «Академією Маркі».

12

Джейк трохи поваландався у горішньому коридорі, а потім помітив, що на нього вже зацікавлено витріщається охоронець і цікавість дедалі дужчає, тож вирішив, що чекати далі не варто. Залишалося тільки сподіватися, що клас, із яким він ходив на екскурсію, вже пішов з музею.

Він зиркнув на годинник, зробив гримасу, мовляв: «Лишенько! Я ж запізнююсь!» — і притьмом побіг сходами вниз. Школярі та їхня гарненька темношкіра вчителька, яка розсміялася зі слів «піти по–французьки», вже пішли, і Джейк вирішив, що час вшиватися самому. Він може ще трохи десь потинятись (і,