Читати книгу - "Новендіалія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Спробуй-но чергами по два-три постріли, — порадив Горган, дістаючи власну зброю. — Мусиш вміти швидко компенсувати відбій.
Він вистрілив тричі поспіль. Лука кинув оком на мішень — певна річ, кулі лягли рівнесенько в центр мішені.
Лука кивнув. Проквестор глипнув на нього примружено.
— До того ж, не слід братися до стрільби з головою в хмарах, — мовив він. — Рука звикає до похибки.
Порада була доречною, проте хлопцеві, роз’ятреному керівничими закидами, праглося помсти.
— А хіба для віршописців «голова в хмарах» — не природній стан?
Щойно вимовивши, Лука пошкодував про свої слова. Горган зиркнув на нього так, що хлопцеві закортіло пропасти зі світу — таким чорним проваллям обернувся проквесторів погляд. А тоді він раптом… ну не усміхнувся, але щось ніби саркастично чмихнув.
— Саме тому «віршописці», як ти кажеш, довго не живуть, — виснував він, вкладаючи кілька нових набоїв до магазина.
Лука звів подих, щойно зараз усвідомивши, що на кілька секунд забув навіть про дихання. Цей Горганів погляд відкрив йому незнайомий край, і нині Лука бачив, що за брамою його незворушності — кілометри горілих земель. Це було страшно, але дивним чином прийнятніше, аніж доти.
Луці спало на гадку, що, можливо, дарма він плекав ненависть до керівництва, і, може, навіть, здалось би вибачитись, однак ці його добрі наміри лишились наразі не здійсненими: звідкілясь згори загуркотіли постріли, і цього разу, очевидячки, аж ніяк не учбові.
Панічно піднісшись сходами назирці за проквестором, Лука засвідчив дивне видовище: Вітій разом Климом мудрують коло вхідних дверей, замикаючи доти не помічені хлопцем ґратки. Квестор рвучко обернувся, почувши їхні кроки.
— Готуємось до облоги? — здивовано відзначив Горган.
Вітій кинув на нього лихий погляд.
— Здається так, — відказав він, мовби і сам не цілком вірячи в те, що діється. — Щойно сюди намагалися увірватися якісь озброєні пришелепки. Ми їх випхали, та, схоже, далі буде…
— Канонічну заблоковано, — похмуро додав Клим. — І ми навіть не знаємо, скільки їх там зійшлося.
Горган примружено зиркнув на квестора.
— Це ж нонсенс, Вітію, — мовив він. — Збройний штурм просто посеред міста… На що вони розраховують? Гадаю, поліцію вже повідомили?
Клим смикнув плечима.
— Авжеж. Лише… — він невпевнено зиркнув на Вітія, — ми не знаємо, як швидко вони зреагують. Останнім часом говорити з ними — суцільні танці з вихилясами…
— Так, — насупився Вітій, оглядаючи товариство, — Мора — тут. Велько — в «голуб’ятні»… Фелікс із Мар’яном… Хол-лєра.
Магістратці перезирнулися, і Вітій рвучко взявся за телефон. Лука затримав подих, проте надовго його не стало — збігла хвилина чи й дві, та на тому боці ніхто не озивався.
— Вони могли вимкнути звук, — ніяково кахикнувши, мовив Клим. — Як варіант.
— Справді… — зітхнув Вітій. — Фелікс так часто чинить з міркувань безпеки. Шляк! Їм же скоро вертатися… А ми навіть не можемо їх попередити!
Ще одна мить незручної мовчанки.
— Їх можна зустріти, — зненацька вирік Горган. Колеги обернулися до нього заледь не обурено, тож він був змушений пояснити: — Маршрут нам відомий. А Магістрат має другий вихід.
— Нападникам теж про нього відомо, — нагадав Вітій.
— Не конче, — відказав проквестор.
Вітій заскочено примружився, мовби шукаючи в Горгановім погляді якогось натяку. Той, проте, виглядав звично незворушним.
— Може, й так, — тихо мовив квестор. — Але це збіса небезпечно. Я не проситиму в тебе такого.
Горган смикнув кутиком вуст.
— Ти не мусиш просити, — відказав він.
Лука скоса зиркнув на проквестора — в його словах вчувався мовби докір; та, оскільки ніхто того не завважив, хлопець вирішив, що і йому приверзлося. Горган зручніше прилаштував кобуру і, кивнувши колегам, попростував до дверцят під сходами, які вели до порожньої нині крипти. Вітій рушив назирцем і, щойно той зник за дверима, опустив на них важенький засув.
Кілька хвилин вони стояли під дверцятами, дослухаючись. Коли б Горган зустрів заваду, вони почули би постріли — це, звісно, коли б він мав оказію на неї зреагувати… Наразі, проте, з-поза дверей не чулося ні звуку. Надворі — за тривкими дверима та ґратами теж панувало бентежне безгоміння, і Луці на коротку мить здалося, що все довкіл несправжнє, як у сні.
Тої ж миті, уриваючи його сновидчу задуму, на сходах почулися сторожкі кроки, і на привхідний майданчик ступила Мора.
— Я говорила з Теззі, — мовила вона. — Все гаразд, але він поривається їхати сюди. Я його відмовила. Так?
Вітій зробив крок до неї і нерішуче торкнувся її плеча.
— Коли це ти робила щось «не так»? — усміхнувся він. — Але, знаєш, не варто тобі тут стовбичити. Я почуватимуся спокійніше, коли ти зачинишся нагорі.
Мора гордовито підкинулась.
— Вітію, ти ж знаєш, я цілком спроможна…
— Знаю, — урвав її квестор, — але ж ми домовилися з тобою, авжеж? «Коли не буде іншого виходу», пригадуєш? А зараз він є.
— Певен? — насупилася вона.
Вітій безтурботно знизав плечима. Трохи аж занадто безтурботно, як на Луччин смак.
— Навіть Горган сказав, що все це — «нонсенс». Власті визволять нас за кілька хвилин.
Мора зиркнула непевно, маючи на меті, очевидячки, вказати керівництву на хиби у власній логіці, однак тут-таки знадвору лунко затарахкало пострілами.
— Бігом нагору! — гримнув квестор, і Мора, підібгавши губи, підкорилася.
Лука ж натомість вкляк на місці, не знаючи, куди пориватися. Щось там діялося за дверима, але що? Чи поліція нарешті спромоглася стати на їхній захист… чи то радше у магістратців, там, назовні, справи пішли навскоси? Його колеги, очевидячки, катувалися тим же; квесторові долоні самочинно лягли на ґратки, а Клим, розгублено блимнувши, затис у долоні ключ.
— Можливо… — промимрив Вітій, — може, це лише маневр, аби ми відчинили двері…
І це ймовірно, визнав Лука. Але попри те, бездіяльно чекати, знаючи, що, можливо, твій сумнів виявиться фатальним… це було нестерпно.
Забувши спитати дозволу, він скочив на сходи та чкурнув догори.
— Моро! Глянь, що там! — гукнув він на півдорозі.
Він дістався контори швидше, ніж вона встигла відповісти. Вікно, коло якого Лука любив збавляти надвечір’я, було нині забране віконницею, і Морі довелося помудрувати із запіркою, перш ніж звідти щось бодай можна було розгледіти. Лука видерся на стіл та припав оком до щілини.
Як і казав Клим, вулицю було перекрито з боку Підзамчої — там стояв якийсь фургон чи то міні-бус. Звідти ж гуркотало та палахкало; інші ж спинилися за згином вулиці, відокремлені від ворога лише кривою кам’яниці. Їх було… ага, троє. Навряд чи це поліція. Якого ж біса вони не забралися звідси якнайдалі? Чому туляться до блокованого штабу? Лука ще раз озирнув сцену бойовиська
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Новендіалія», після закриття браузера.