Читати книгу - "Новендіалія"

Забратися звідси їм теж не випадає — з другого краю вулиці бовваніла раніше не відзначена хлопцем машина. Їх, отже, загнали в кут, перетявши відступи!

Лука блискавично скочив зі столу і помчав сходами.

— Там наші! — гукнув він, хапаючи повітря.

Він, затинаючись, коротко пояснив, що діється знадвору, і Вітій рішуче взявся за ґрати.

— Климе, давай ключ, — хрипко мовив він. — Я виходжу ліворуч. Клим — за мною, Лука — лишаєшся тут і закриваєш правий сектор. Все. Рушили.

Ґрати відійшли, двері, рипнувши, прочинилися.

Лука доти не бачив, як працюють Вітій і Клим, але тут він дістав-таки нагоду, і був належно вражений: квестор, дарма, що вже літній пан, вискочив з дверей, немов корок з пляшки, а Клим стрибнув боком, наче краб, забезпечивши собі ширший сектор огляду. Тут-таки стрілянина подвоїла потугу, і Лука, лише на мить забарившись, припнувся до другої стулки дверей, посилаючи кулі в бік фургона. В темряві та сум’ятті годі було сподіватися на плідну пальбу, однак його участь бодай би відволікала нападників, перешкоджаючи їм зосередитися на власних цілях.

Йому здавалося, що минуло кільканадцять хвилин, однак збігло не більше двох; Лука не встиг іще вистріляти власний припас, коли інші повернулися. Першим зайшов Клим, далі — Фелікс. Він ішов, похитуючись від утоми чи поранення; його підтримував Горган, звитяжно перекривши собою небезпечну ділянку коло дверей. За ними йшли Вітій і Мар’ян — лишалося пару кроків, і все могло би минутися без втрат, але зненацька білявий крутнувся праворуч і з азартним гуком влупив по противнику при фургоні. Звідти палахнуло червоним і, замість стрибнути до безпеки, Мар’ян на коротку хвильку затримався, щоб засвідчити свої здобутки. Втім, він, схоже, цілком забув, що вороги — не лише попереду, але й за спиною.

Позаду гримнуло, і білявий хитнувся. Вітій, люто вищирившись, підхопив його під пахви і заштовхнув до дверей.

Двері гримнули, зачиняючись, за ними стали на місце ґрати, і раптом гуркіт та метушня відступили. Запала аж неприродна після всієї тої стрілянини тиша. Лука звів подих і нарешті роззирнувся.

Мар’ян лежав на підлозі, блідий і скорчений, дихаючи уривисто, неначе повітря ятрило йому зсередини. Фелікс, тихо лаючись, опустився коло нього навколішки. Вітій, виглядаючи так, наче і сам от-от зомліє, ковтнув слину і дістав з внутрішньої кишені складаного ножа. Фелікс, крекнувши, взяв його та заходився пороти на хлопцеві набряклу червоним сорочку.

Згори протупотіли кроки. Лука підкинувся, аби побачити Мору, яка спинилася на сходах, притуливши руку до вуст. Наступної миті вона шугонула назад до контори, немовби нажахана побаченим. Вітій провів її безтямним поглядом.

— Казав же… казав же я… — люто бурмотів Фелікс. — Все йому ковбойських дуелей праглося…

Мар’ян судомно схлипнув.

— Я ж… я влучив… — скривджено видихнув він.

Лука приголомшено хитнув головою — невже для білявого це так важливо? Настільки, щоб аж мордувати скалічені легені?

— Знаю, — відказав його старший товариш. — Молодець.

Він говорив якось придушено і за мить Лука збагнув, чому — Фелікс відвернувся, аби не явити пораненому власне пекуче горе.

Мора вдруге з’явилася на сходах, цього разу обтяжена чималою аптечною скринькою.

— Посунься, — сухо кинула вона, відпихаючи Фелікса та пильно озираючи ураження. Наступної хвилини вона підкинула бентежний погляд і прошипіла: — Негайно до лікарні!

Лука мимовільно зиркнув на двері.

— Але як?

Вітій хитнув головою, відганяючи млість.

— Климе, де, до бісової трясці, твоя поліція?!

Клим кинув на нього прибитий погляд.

— Зараз… — мовив він, дістаючи телефон.

Поки магістратці напружено чекали на відгук, Мора дістала зі скриньки скляну капсулу, відламала кінчик і набрала у шприц рідини. Стежачи за нею, Мар’ян смикнувся вбік.

— Тшш… — тихо мовила вона, — це не «умбра», це просто морфій, бачиш? Тихше, зараз буде легше… То що там? — підкинула вона погляд до Клима.

Той люто смикнув плечима. Мора розпачливо випросталась.

— Вітію, йому потрібна невідкладна допомога! Роби, що хочеш, але…

Аж тут надворі гримнуло так, що аж здвигнулися стіни. Поторохкало колесами по бруківці, скреготнуло гальмами і спинилося неподалік. І наступної миті хтось загуркотів кулаками в двері.

— Агов?! Є там хто?!

Голос був знайомий.

— Велько, — нервово пирхнув Вітій. — Відмовиш його, аякже…

Справді, прочинивши двері, вони зобачили Теззі Велька, переляканого, але затятого, його броньований туристичний автобус і… і рештки ворожої машинерії уздовж Канонічної. Схоже, Велько просто взяв їх на таран.

Шикнувши на нього для порядку, Вітій одразу ж взявся керувати. Нападники, схоже, відступили на якийсь час, настрашені несподіваним маневром, тож наспіх перев’язаного Мар’яна невідкладно влаштували у «службовій підводі».

Велько, навдивовижу серйозний, знову скочив за кермо, а Фелікс, не бажаючи нікого слухати, забрався до фургона, і «підвода» зразу ж відбула до лікарні.

Двері знову зачинили. Вітій втомлено озирнув решту колег та кивнув на сходи. Немов сновиди, магістратці рушили за ним, не дбаючи уже про захист передпокою. Клим нарешті додзвонився до поліціянтів і щось їм втовкмачував, зриваючись час від часу на брутальний крик. Мора помандрувала до кухні, либонь, варити заспокійливе, Вітій сів на перший-ліпший стілець, невидюще втупившись у стіну. Горган, кинувши на нього швидкий погляд, подався до тиру поновити збройний припас.

Лука ж обережно присів за власний стіл, не знаючи, до чого себе припасувати. Хотілося гризти нігті або ж скочити та мотати кола кімнатою, однак він розумів, що легше від того не стане. Він потребував чогось, аби витіснити з пам’яті Мар’яна, яким він його бачив востаннє — закривавленого, ледь спроможного продихнути… Це було так страшно, що хотілося скавуліти.

На щастя, в Луки була таємна розрада. Він напише повідомлення, довге і ніжне повідомлення Тілії, і це допоможе йому відволіктися від лиха.

А коли так, то нема чого відкладати. Лука дістав свій телефон, налаштувавшись на приємний роздум, але тут-таки насупився. Йому дзвонили… Так, це номер Тілії. Але оце щойно? Посеред глупої ночі?

Відчуваючи, як нутро скручує крижаним вузлом, Лука набрав її номер і завмер, чекаючи.

Вона не відповіла. Відповів хтось інший.

— Вітання, Луко, — мовив він. — То як тобі забава?

SICINNIUM

Ну от, мої шановні та змучені гості, наша екскурсія добігає свого неминучого кінця. Щиро вражений вашою духовною та тілесною снагою, яка уможливила осягнення непростої нашої історії та дотичних до неї побрехеньок. Наостанок дозвольте повідати вам іще одну, завершальну, так би мовити, баєчку, деякі обставити якої хтось із вас, можливо, вже й вирізнив з моєї невпинної балаканини.

Але перед тим