Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Алія стояла на порозі, обхопивши себе руками, ніби намагаючись стримати те, що виривалося з грудей. Сльози вже текли вільно по її щоках.
— Карім, я прошу… поїдь. Мені треба все обдумати. Я не можу зараз… не так…
Її голос був тихим, надломленим, як шелест опалого листя. Вона не дивилась йому в очі — не могла. В ній усе тріщало, мов скло під ногами.
Карім мовчав. Його груди важко здіймалися, щелепа стиснута, а очі палахкотіли болем і гнівом.
— Вона має знати, хто її батько, — прохрипів він. — Я не дам тобі сховати її від мене. Більше ніколи.
— Дай мені час… — прошепотіла Алія.
— Час? — його голос потемнів. — Я вже втратив п’ять років!
Він ще мить дивився на неї, ніби сподіваючись, що вона передумає. Але вона мовчала, лише витирала сльози й не піднімала погляду.
Карім різко розвернувся, важко відчинив двері своєї машини й сів за кермо. Мотор загуркотів, і за кілька секунд він зник у темряві вулиці.
Алія зачинила двері, спиною притулилася до них і повільно опустилась на підлогу. У грудях — пустка. У серці — буря.
Алія сиділа на краєчку ліжка, тримаючи чашку холодного чаю. Ніч була безсонною. Її роздирали сумніви, страх і крихка надія. Від усього, що сталося, серце стискалося, але вона знала — далі мовчати не можна.
З кімнати почулося тихе позіхання й маленькі кроки. Айша сонно потерла очі й підійшла до мами.
— Мамо, чому ти не спиш?
Алія поставила чашку й обійняла доньку.
— Донечко… — її голос тремтів. — Я хочу тобі щось сказати. Дуже важливе.
Айша сіла на коліна матері, обіймаючи її за шию.
— У кожної дитини є тато, — почала Алія, ледве стримуючи сльози. — І в тебе він є теж...
Дівчинка насторожено подивилася на маму.
— І де він?.. Чому я його не бачила?
— Бо… — Алія глибоко вдихнула. — Бо я боялася. Боялася, що він не захоче тебе бачити. Боялася знову втратити…
Сльози скотилися по її щоках, і маленька рука доньки обережно стерла одну з них.
— Але тепер я знаю, що він хоче. Він дізнався. І... він хоче тебе побачити.
— Він мій тато? — прошепотіла Айша. — Мій справжній тато?
Алія кивнула. Її душа розривалася — від болю, радості, страху й любові водночас.
— Ти згодна з ним зустрітись?
Айша на мить замислилась, а тоді з щирою дитячою прямотою сказала:
— Якщо він мене любить… я дуже хочу.
Алія не витримала. Вона обійняла доньку й заплакала вголос.
— Ти така мудра, така добра… Я тебе дуже люблю, Айшо.
Після кількох спроб вона нарешті набрала номер Каріма. Він підняв майже одразу.
— Алло?
Її голос тремтів.
— Вона… хоче з тобою зустрітись. Сьогодні. В парку. О 17:00.
Кілька секунд тиші. Потім глибокий, майже зламаний голос:
— Я приїду. Дякую тобі… за це.
У цих словах було більше, ніж просто вдячність. Було каяття, біль і… любов, яка ще не згасла.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «"Невільниця серця", Верона Дарк», після закриття браузера.