Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Парк був майже порожній. Вітер лагідно гойдав зелене листя, а сонце тихо ховалося за хмарами, немов саме не наважувалося бути свідком цієї зустрічі. Карім стояв біля лавки, у темному пальті, але руки його тремтіли. Його серце билося так сильно, як ніколи раніше. Вперше за роки він не був ні босом, ні сильним, непохитним чоловіком. Він був... батьком. І це лякало більше, ніж будь-яка небезпека.

Попереду з’явилася Алія. Вона йшла повільно, тримаючи за руку маленьку дівчинку. Айша. Його донька.

Карім ковтнув клубок, що підступив до горла. Його ноги самі рушили вперед.

Дівчинка зупинилась і поглянула на нього великими темними очима — його очима. Вони дивились допитливо, але без страху. Навпаки, там була якась дивна довіра, ніби її серце впізнало його раніше, ніж розум.

— Привіт, — сказав Карім тихо, майже шепотом. — Мене звати Карім…

Айша кивнула, не відводячи погляду.

— А мене Айша, — впевнено відповіла вона. — Ти мій тато?

Каріма прошила ця проста фраза. Його губи здригнулися, очі наповнились сльозами.

— Так, я… я твій тато, маленька.

Вона підійшла ближче, подивилась на нього уважно, ніби намагалась розпізнати, чи може довіряти. І в наступну мить — обійняла його. Маленькими ручками обхопила його міцно, щиро, по-дитячому.

Карім вперше у житті заплакав. Його серце ніби розчинилося в обіймах цієї дівчинки, яка народилася в любові й довго жила без нього.

— Я так довго тебе шукав… — прошепотів він, пригортаючи її до грудей. — Пробач мені…

— Мамо казала, ти хороший, просто не знав про мене....я тебе чекала, — тихо відповіла Айша.

Алія стояла поруч, витираючи сльози. У її очах було стільки болю й водночас полегшення.

Це була мить, яку не сплутаєш ні з чим — мить, коли дві душі, які належать одна одній, нарешті знайшли шлях до спільного биття.

Карім заплющив очі, втримуючи сльози, й прошепотів:

— Дякую… дякую, Аліє, за неї. За те, що народила її. За те, що виховала… Це найцінніше, що я мав і не знав. Тепер знаю.

Алія ледь усміхнулася крізь сльози.

Вони провели разом весь день.

Карім купив Айші велику рожеву кульку, морозиво і солодку вату, від якої вона вся в липких пальчиках, але з щасливими очима. Вони катались на каруселі, годували качок на озері, а потім втрьох пішли до кафе на терасі. Айша сиділа між ними, розповідала, як вона вміє малювати, як любить маму і котиків.

Карім не міг надивитись. Йому здавалося, що це сон. Що цієї миті він чекав усе своє життя. Він кожні п’ять хвилин торкався волосся доньки, щоби переконатися, що вона справжня.

Коли день дійшов до кінця, Айша заснула на руках у мами. Карім дивився на них — двох найдорожчих жінок у його житті. І вперше за довгий час йому не хотілося тікати, втікати від минулого чи ховатися за гнівом.

— Я не дозволю більше вам зникнути, — прошепотів він.

Алія мовчала, але в її погляді не було ворожості. Лише втома, біль і... краплина віри.