Читати книгу - "Авантюра XL"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Іншого вечора йдемо в «Люсі Парсонз». Це така собі книгарня в Бостоні, що діє на громадських засадах як неприбуткова організація та продає видання, присвячені соціальним проблемам і соціальній боротьбі. Сьогодні тут відбувається зустріч з індіанцем із Мексики, зі штату Оахака, — Альфонсо. Він розповідає про те, що корінних мешканців експлуатують, користуючись їхньою неграмотністю й тим, що вони не знають іспанської, а розмовляють лише своїми мовами. Крім того, землі індіанців забирають, а далеко від міст немає навіть ЗМІ, які могли б це якось викрити.
Фільму, який привіз Альфонсо, я, на жаль, не розумію, бо він без субтитрів. Натомість друг Сімона й Ела, мексиканець Педро, перекладає те, що сам Альфонсо розповідає після показу. «О-о, це я му-ушу пе-ерекласти, — хитає головою й повільно говорить Педро. — Раніше племена збиралися на сходини, обмінювалися продукцією та разом танцювали… А те-епер вони му-усять пла-атити за те, щоб поба-ачити вла-асні та-анці».
Педро — дуже виразний, випуклий персонаж: довге чорне волосся, традиційний мексиканський одяг. Він розмовляє з розстановкою, бе-е-ез по-о-оспіху та з акцентом, як в індіанських вождів у голлівудських вестернах середини двадцятого століття. Коли Педро починає свою повільну мову, він приковує увагу всіх.
Після фільму прикочує на старезному велосипеді Ел і відразу починає без упину говорити віршами. Через швидкість, сленг і карибську вимову я розумію тільки половину з того, що він каже.
У піцерії повновидий чорношкірий юнак намагається проповідувати нам: «Врятував Бог Мойсея, а місія його важлива, і випробував Бог Абрама, і кажу я вам: ідіть за Господом, знайдіть Ісуса, у наш час також випробування є, Бог нам пошле їх, як Іову, і від кожного залежить, чи потрапить він до пекла, чи буде врятований…»
— Коли вмієш так говорити, не треба працювати, — спокійно вставляє Педро. — Я пішов би в політику.
Ел довго мовчить, але нарешті не витримує й відповідає. Як завжди, римуючи фрази. Шкода, що я не вмію красиво передати його ритміку, але звучить це якось так:
— Слухай, брате, ти маєш, що сказати, але чому б тобі не спитати себе: може, я знаю не все? Може, треба й послухати? Але ні, ні, його несе… — Ел каже все це з ходу. Він і юнак говорять одночасно, створюючи стереоефект.
Ми з Сімоном валяємося під столом.
Педро й Ел — чудовий дует. Один дуже флегматичний, другий — аж надто енергійний (це у свої п’ятдесят із гаком). Вони дуже несхожі один на одного, і кожен поодинці — епічеський герой. А коли збираються разом… Ел не замовкає та створює своїми промовами стійкий ритм, Педро вставляє короткі музичні фрази. Джаз.
(із коментарів в інтернеті)
karpenter
усе читаю, хоча й не коментую. також намагаюся популяризувати твої дописи серед деяких наших спільних знайомих)))
америка, життєрадісні негри, говіркі незнайомці… а я сьогодні йшов на роботу, проходив повз міліціонера, який щоранку стоїть на одному місці. якби це була америка, ми б уже давно з ним віталися, і він казав би мені: "хай, оліґ, зе спрінґ хез олреді кам, є?" і сам би голосно сміявся.
а так я намагаюся просто не дивитися на нього.
«останні» приготування до подорожі забрали майже місяць.
ми вчотирьох жили в мами Сімона.
давніше він купив для подорожі старий беушний фургон,
на ім’я Росінант,
небесного кольору з біло-рожевими хмарками на боках.
а, ще ж на вікні була геївська веселка,
але нам порадили зняти її,
щоб безпечно проїхати через південні штати.
Росінант, як вважалося, їздив на використаній рослинній олії —
безкоштовно й екологічно.
але до від’їзду ми випробували його лише кілька разів
і на короткі відстані,
переважно ж — бо в місті (така специфіка) —
їздячи на дизелі.
ми всі погодилися, що Росінант — більш ніж достатній
внесок Сімона до фонду мандрівки.
до того ж у комплект до Росінанта
Сімон записав на касету
(бо в машині був, мабуть, один з останніх у США
касетний магнітофон)
Боба Ділана.
його ми й слухатимемо,
поки будемо їхати
через усі Штати на південь.
перший конфлікт відбувся — хто б сумнівався — через мене.
залишившись на цілий день удома сам,
я за книжками й інтернетом
тупо зжер усі фрукти й овочі.
усе, що в хаті.
вічна проблема вічного голоду.
нема що їсти — то й нема.
зате ж коли є! жертвами стають сирі продукти.
«солдафонські замашки», як казав один друг.
уникнути проблеми зі співмешканцями
вдавалося тільки тоді,
коли їх не було.
ну або коли вони, як я, припасів у хаті не тримали.
отака я падла.
гм, вічний голод має одну — лише одну — практичну користь.
саме тому, що він усе одно вічний, —
не дуже помічаєш різницю між періодами,
коли їжі вдосталь, і такими, коли її обмаль.
ну, але загалом
групова динаміка спершу розвивалася нормально.
хоча вже в перші тижні намітилася тенденція.
усі любили тендітну й тактовну Алісу.
ми з Сімоном скентувалися
на ґрунті підлітково-скатологічного гумору
і згодом вигадали безліч інсайдерських жартів.
Момо відзначалася політичною начитаністю,
проте Сімон і особливо я
якось почали уникати її
через її побутовий песимізм.
Аліса ж любила всіх. вона така.
(зі щоденника)
27 березня 2006
мені сьогодні снилося,
що Росія напала на нас на кордоні й почалася прикордонна війна.
мене разом з іншими послали на схід Луганської області.
сніги.
ми прориваємося, погано озброєні, крізь російські позиції.
глибокий сніг.
я прорвався досить далеко й виявився відірваним від наших.
устиг-таки вбити кількох нападників.
провалився в яр, а зверху з’являється росіянин у чорній формі й спокійно цілиться мені просто в серце.
я трохи повертаюся, і дві кулі влучають мені в середину грудей.
попри це я повзу далі.
і тут розумію, що вони б’ють нас усіх на нашій території.
бо тільки в кінці я бачу — аж далеко попереду — нарешті кордон.
ще один росіянин стріляє мені в серце, я встигаю повернутися,
та ще дві кулі влучають мені в груди, вже зовсім близько до серця.
я непритомнію.
вертаюся до тями від болю, в палаті. самі ж росіяни відвезли мене до лікарні —
і вже виявляється, що я на Марсі,
із забинтованими грудьми. усе болить.
якось я втікаю та вертаюся назад на Землю на повітряній кулі.
лечу над Ніаґарським водоспадом і мало не тону в ньому,
але рятуюся, висячи на руках на самій кулі, коли кошик падає вниз.
підтягуюся на мотузках і пролітаю над самою водою. груди страшенно болять — посередині,
там, звідки витягли чотири кулі від двох росіян, — безпосередньо праворуч від серця.
я вертаюся додому. моя дівчина влаштовує в себе вечірку, там усі мої друзі,
але я розумію, що мене не запрошено.
я таки заходжу. вона не чекала побачити мене знову.
я дарую їй дві квітки — одна засушена й жовта, друга — свіжий червоний тюльпан.
вона не вірить мені, що була війна. не вірить, що я був на Марсі.
не вірить, що я був поранений.
я вже й сам починаю сумніватися.
на моїх грудях залишився тільки диск із лейкопластиром діаметром три сантиметри, але біль не вщухає.
вона каже мені, що це просто наклейка з гормонами, які лікують мене від наркозалежності,
і я починаю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Авантюра XL», після закриття браузера.