Читати книгу - "Авантюра XL"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
але потім знайомий, студент-медик і сам наркоман, випадково бачить цей диск і каже:
«та ні, чувак, це в тебе не гормони. це шрам на серці».
і ось нарешті,
на початку квітня,
ми рушили на південь!
який я був щасливий!
це почуття дороги.
яко єдиного лоха, який не вміє кермувати,
мене було призначено штурманом-навігатором.
і це таки виходило:
роздруківки з інтернету
й мавпі допоможуть.
решта троє сідали за кермо по черзі.
як потім виявилося,
сам стиль водіння
дуже відбивав характери.
Аліса вела Росінанта дуже плавно,
але невпевнено: не за прямою, а хвилястою лінією.
їй важко триматися в одній lane.
Момо різко прискорювала й гальмувала,
перестроювалася з ряду в ряд,
аж дух забивало.
Сімон був за кермом найбільше,
при цьому годинами розмовляв по мобільному
з безліччю друзів
і водночас
чухав лівою ногою
за правим вухом.
але лише коли він кермував,
якось не було страшно —
хоча саме на нього кілька разів матюкались
у вікна інші водії.
ну, він саме перед тим таксистом працював.
noblesse oblige[9].
а я… сидів, задерши ноги
(далі на південь — висунувши їх крізь вікно),
і під Боба Ділана з касети:
how many roads must a man walk down
before you can call him a man?[10] —
втикав на хмари й на дорогу.
теж, до речі, характерно.
першої ночі після виїзду з Бостона
ми знову ночували в Нью-Йорку.
дівчата — в Алісиного дядька,
хлопці — в Росінанті. як виявилось, недаремно.
посеред ночі страшний крик:
— е-е-е-ей! а, а, Антоне, ти це чув?
— е, тобі здалося.
не встигли заснути — уже інший злодій. дряпається.
— Х-Х-Х-ХЕ-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е! — басом.
чувак подивився очима переляканої лані й ушився.
— ну шо, здалося?
вранці, успішно отримавши штраф
за неправильне паркування,
щасливо рушили на йух.
їхали повільно, зате практично безкоштовно.
коли порожнів бак із рослинною олією,
заїздили в якесь містечко,
шукали фешенебельні ресторани —
позаду них стоять окремі контейнери
з викинутим після смаження потенційним біопаливом.
ресторани платять за те, щоб його вивозили,
а тут ми такі, санітари лісу,
шасть-шасть, раз-раз, безкоштовно забираємо —
чудовий симбіозик.
ми набирали олію ввігнутою кришкою
від контейнера для сміття.
мене особливо тішив глибокий звук
щоразу, як наш scoop занурювався
в золотисту густу рідину:
«ґлп, ґл-л-лп, ґл-л-л-л-л-лп-п-п-п».
я любив купати в олії руки аж по плечі.
потім ми фільтрували паливо
й кілька годин кип’ятили на пропані,
щоб усунути з олії воду.
тому виходило повільно. зате ж яка радість!
одного разу зупинилися на ніч
у маленькому містечку — здається, Тотопотомой —
і, здається, це був Мериленд або Вірджинія[11].
зупинилися суто через назву.
на ранок, коли готували сніданок,
у гості завітав шериф.
добропорядні громадяни, туди їх розтуди, настукали на нас:
у-у-у, підозрілі особи. а раптом аццькі тірарісти?
шериф перевірив паспорти.
їжа під наглядом копа якось не лізе в горло.
от не знаю чому.
тож ми зібрали манатки,
і він люб’язно супроводив нас на своїй машині до траси.
хоч під зад не копнув,
і на тім спасибі.
ми додали до назви місця зайвий склад «но»,
і це стало нашим першим внутрішнім жартом.
коли щось не виходить, наприклад,
або й так, без приводу, — треба просто вимовити це слово.
і настрій покращується якось сам собою.
воно й по-нашому звучить, коли кажеш крізь зуби:
«Тто-тто-ппо-тто-нно-ммой, тваю мать».
як «колгосп Рабіндранат Тагор» з анекдота.
у містечку Комерс, під Атлантою,
Росінант уперше накрився пиздою
чи що там у нього.
я куховарив для коняки олію,
Сімон поїхав на тест-драйв
і не повернувся.
негр, який бачив нас раніше,
проспівав по-південному:
— sah d’yah bah dee-lea-yah?
(«то ваш друг залишив вас?»)
яка ж у них там гарна мова!
правда, навіть американці Сімон і Аліса
майже нічого не розуміли.
а місцеві, зі свого боку, ледь розуміли їх.
* * *
тут було спекотно.
над дорогою закружляли орли.
ми вирішили, що вони — це втілення єдиного
Великого Орла.
і якщо хоч один над нами — це знак:
ми йдемо правильним шляхом!
успіх нам було гарантовано:
ці орли, здається, водяться скрізь, аж до півдня континенту.
наступного разу Росінант зашпортався в Алабамі.
а потім у Луїзіані.
ми саме підіймалися якимсь незмірним мостом
і були високо-високо,
далеко внизу, під нами, на сонці виблискувала річка,
нею пливли малесенькі пороми.
і тут машина заглохла
й покотилася вниз. задом.
вісімнадцятиколісна вантажівка з причепом:
БУ-У-У-У-У-У-У-У! —
ледь об’їхала нас, прогудівши басом,
від якого ми мало не повсиралися.
на щастя, за кермом був саме Сімон.
і того разу навіть без мобільного!
він миттєво роздуплився,
перемкнув на дизель і якось виїхав-таки нагору.
ми вирішили зупинитися в Новому Орлеані на капремонт.
3
паралельні підрахунки показали:
якщо ми збираємося подорожувати рівно півроку,
то маємо 6.27 (6 пойнт 27) доларів на день.
на чотирьох. точніше, на п’ятьох — із Росінантом.
із дизелем для нього,
якщо поза Штатами олії не буде.
я офігів, дізнавшись, скільки ми вже витратили.
де, питається?
здається, на півночі на запчастини.
потім на ремонт під Атлантою.
на відеокасети для дівчат.
плюс таки ж місяць їли.
Аліса знайшла роботу для себе й Момо
за п’ятнадцять хвилин. от вам хрест!
у ресторані у Французькому кварталі.
ми з Сімоном витратили на пошук
аж цілу годину. как страшно жить!
відбудова після урагану Катріна.
і тієї ж ночі ми вже мали де жити.
якимось чином, якимись дивами, але так буде завжди.
панки на вулиці
спрямували нас до активістської бібліотеки Iron Rail,
а ті — до волонтерської організації
Common Ground.
ми оселились у нашому Росінанті
під школою, де жили волонтери,
але, щиро кажучи, практично не волонтарювали:
заробляли на подорож і запчастини для машини.
до нас поставились із розумінням.
ми користувалися душем, безкоштовно їли,
тусували з волонтерами, зрідка ходили з ними
чистити будинки від бедламу, залишеного Катріною,
а частіше — на поденну працю (ми з Сімоном)
чи на зміни в ресторан (Аліса й Момо).
(зі щоденника)
15 квітня 2006
а я тут у Новому Орлеанi підробляю нелегалом — тре троха грошей на подальшу подорож.
ех, чудо, а не місто.
треба б уже знову писати статті, і взагалі багато всього накопичилось — але шо дєлать, коли і про минуле не написав, i теперішнє вирує.
живемо в цілком негритянському кварталі. знову пригадав суперечки з расистами… от я тепер працюю на негрів — офiгеннi чуваки. та й по всьому району класно. тільки людей дуже мало.
i не думав, що місто досі настільки НЕвiдновлене. тут іще й кінь не валявся.
«дєвочькі, я в шоці».
приблизно те саме казали всі. хай іншими словами.
минуло вісім місяців після урагану —
а на дорогах досі стоять човни,
електрики нема (у школі працює генератор),
повалені дерева досі там, де впали.
і порожньо.
напіврозвалені будинки. пустка. Макондо.
звичайно, не все місто так постраждало.
це бідний негритянський квартал.
і я б не дивувався, якби такий бардак
був в Україні. але ж такі багаті Штати!
як каже один із волонтерів,
уряд, гадина така, має ресурси,
щоб швидко збудувати за кордоном військову базу
завбільшки з місто —
але не на те, щоб відновити один міський район у своїй країні.
політичного навару менше, ага.
Common
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Авантюра XL», після закриття браузера.