Читати книгу - "Авантюра XL"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
пройшовся пішки від півдня острова
до північного краю Гарлему й назад.
стрельнув у Центральному парку самокрутку в бомжа.
біля нього — кілька сумок і речі у візку із супермаркета.
— ви також не місцевий? — питаю.
— я в місті від кінця листопада.
— подорожуєте?
— так, — усміхається, — іду туди, куди мене покличе доля.
— клас, мені теж подобається такий спосіб життя.
— ну, це важко,і на тебе дивляться скоса… проте для мене це краще, ніж бути вічно залежним від системи.
він був приємний чолов’яга.
я його заповажав.
(зі щоденника)
Мій бідолашний старенький лептоп у США виявився несумісним ні з чим. Інші шнурки, інші гнізда та штекери, а про дискети тут узагалі вже всі забули. Щоб надсилати статті інтернетом, мушу щоразу вручну передруковувати їх на Алісиному компі. Аліса працює над своїм фільмом ночами, до шостої ранку. Я ж після перельоту досі залишаюся найжайворонкішим з усіх жайворонків і працюю від шостої.
Чому нас із Момо постійно б’є струмом? Від дверних ручок, телефонів-автоматів, дорожніх знаків. По десять-двадцять разів на день. А американців не б’є. Може, це через якусь різницю в статичному заряді тіл у Європі й Америці? Ми вже боїмося торкатися всього металевого.
У вагоні метро старенький худорлявий негр із гітарою дуже весело виконує пісню Боба Марлі. Просто під знаком «Please give to charity. Just not on the subway»[4]. На станції бородатий сімдесятилітній індус грає на якихось етнічних барабанах. Чорношкірий дядько починає підтанцьовувати, дає йому долар. Потім у поїзді сам співає за милостиню. Справжній актор: він міняє голос із кожним куплетом, а побачивши солдата, імітує військові команди. Куди тому доктору Албану чи якомусь там Скетмену. Виходячи, дядько дякує тим, хто дав йому гроші, та речитативом бажає всім:
Have a good night in New York City
Where women are pretty
And they all have jobs[5].
на острові посеред хмарочосів чорні хлопці танцюють свої ламані танці — чорні, та вже не панські, а на волі. усі поспішають, жовті таксі сигналять, над головами — швидкісні поїзди, летючі тарілки, гвинтокрили. на таблицях залізних — назви всесвітніх установ. у Центральному парку — білки, у кварталі театрів — білки, юрмою — люди всіх кольорів, відтінків шкіри та душі.
на широкому шляху — протест. «Stop bitching, start a revolution!»[6] — кричить людина. її не слухають. хтось bitches, хтось doesn’t give a damn[7] — він поспішає в жовтому таксі. довкола чорні ладоохоронці з дубинами, щитами й перцем.
пекуча порожнеча на місці Веж-Близнючок — неначе виразка на тілі острова. хтось cries, хтось bitches, хтось interested із фотоапаратом, хтось doesn’t give a damn. життя вирує. хтось гарує, хтось будує, хтось нечистим оком за край світу зазирає — чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину? jedem das seine — кожному своє, у кожного свій дао, свій де, свій цзин життя. таке.
(зі щоденника)
На вихідних — акція протесту з приводу третьої річниці початку війни в Іраку. Ми йдемо дивитися демонстрацію на Таймс Сквер. Краще б ми цього не робили. Близько тисячі демонстрантів, розділені поліцією на кілька секторів, — кожна людина перебуває в такій собі клітці. Аліса каже, що вони це називають the free speech cage — клітка для свободи слова. Ну що поробиш — така демократія.
Новоприбулі заходять за металеву огорожу в метр заввишки. Дещо істеричні промовці звинувачують Буша та віце-президента Чейні в брехні та смертях. При цьому всі демонстранти з однаковими плакатами та символікою стоять за парканами, як отара баранів, і час від часу вигукують «так, так!», нічого не роблячи. Вони не можуть ані рухатись, ані йти вулицею, а просто скупчилися натовпом: місця рівно стільки, щоб люди стояли щільно.
Чомусь мені здається, що в Україні міліцейські паркани в таких ситуаціях не простояли б і півгодини. Це Розчарування, з великої літери Р. Як казав Ілліч: «Нье-ет, э-этих людей на йеволюцию не подымешь».
Дехто ходить із футболками в руках: «Stop bitching, start a revolution!». При цьому триває саме bitching, ниття. А футболки продають туристам. Ми намагаємося стояти поряд і фотографувати, проте поліціянти штовхають нас уздовж вулиці. Keep going, folks. Або заходьте до наших кліток, або йдіть собі геть. Крий Б-же, акція вийде за вказані нами рамки. А всередині кричіть собі, скільки влізе.
При цьому вулицею їздять машини, тротуарами вештаються туристи. Бридке враження.
— Це найгірша демонстрація, яку я будь-коли бачила, — каже Момо. — Буе-е-е.
ги, весь цей час, від України,
я майже не курив,
а особливо як побачив нью-йоркські ціни.
ні, щоб я купив цигарки за шість доларів?
це ж тридцять гривень! нізащо! no fucking way… нізащо…
пачку «Мальборо», будь ласка…
майже всі гроші ми з Момо
віддали Алісі до спільного пулу.
звичайно, моя частка найменша,
але Аліса заспокоїла мене,
що ми не гратимемо за «їхніми капіталістичними» правилами,
що кожен розуміє
різницю в доходах у різних країнах.
ми кілька днів пожили в Алісиного дядька
й подалися до Бостона.
Бостон: Сімон. один з основних персонажів цієї оповіді.
коли я вперше побачив його на фото в імейлі,
мені відразу щось штрикнуло.
два відносно симпатичних пацанчика в одному човні.
тоді була така фантазія, що моя дівчина
теж поїде з нами. ми навіть обоє отримали штатівську візу.
утім, тепер зрозуміло, наскільки нереалістично було,
щоб вона отак узяла й усе кинула.
дівчина не поїхала, і підстави для ревнощів до Сімона зникли.
«но осадок-то остался».
* * *
але насправді він виявився мілєйшим чєлавєком
і з першої зустрічі сподобався мені своєю благодушністю.
осад як мітлою змело.
Сімон наполіг, щоб я завтра ж подався до мексиканського консульства,
і сам мене завіз.
на відміну від консульства в Києві, де сиділи українці
(посольства в Україні Мексика тоді ще не мала),
бостонське виявилося дуже привітним.
формально наче й ті самі вимоги,
але, наприклад, «доказ платоспроможності» —
це не офіційна довідка про зарплатню за останні півроку
й не виписка з банківського рахунку
за два роки —
це ксерокопія платіжної картки,
яка в мене все життя була порожня,
окрім сорока п’яти гривень стипендії раз на місяць.
от я й подав у Бостоні документи на мексиканську візу,
яку мав отримати через шість тижнів
у Г’юстоні, що на Техащині.
(зі щоденника)
Разом із Сімоном нас зустрів Ел — здоровенний непосидющий негр. Спочатку я подумав, що йому років тридцять, потім виявилося, що 55. Першої ж хвилини він бере рюкзак Момо, щоб допомогти, і одразу випадково рве лямку, бо та була затісна для його плеча. «О, яке враження ми справляємо, брате, яке враження ми справляємо!» — каже Ел до Сімона.
Він актор в одному з бостонських театрів, поет і вічний комік. Коли щось його зачіпає, Ел може просто на вулиці заговорити римами. Я читав дещо з його «інтимної» лірики. Кілька рядків досі крутяться в голові:
I wanna ride her roller coaster rainbow
And penetrate her Milky
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Авантюра XL», після закриття браузера.