Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

— Доброго ранку, — його голос був таким же холодним, як і погляд. — Ви ж знаєте, Мар’яно Дмитрівно, що сьогодні у нас важлива зустріч із клієнтом, а я не бачу вашої презентації на столі.

Погляд його сірих очей свердлив мене наскрізь. Це був не просто звичайний робочий момент, це була мить, яка могла вирішити мою подальшу кар’єру.

— Вибачте, я... — спробувала було щось пояснити, але він підняв руку, зупиняючи мене.

— Мені не потрібні ваші виправдовування. Ми зараз вирушаємо на зустріч разом, і я сподіваюся, що ви готові представити нашу роботу на найвищому рівні.

— Так, презентація готова, — відповіла я з якомога більшою впевненістю, хоча всередині все стискалося від страху. — Я лише хотіла ще раз її перевірити перед виходом.

— У вас є п’ять хвилин. Зустрінемося в холі, — сказав він, не звертаючи більше на мене уваги.

Я кинулася до свого робочого столу, відкрила презентацію і почала ретельно переглядати кожен слайд. Кілька деталей потребували удосконалення, але часу вже не залишалося. В голові зростало напруження. «А якщо щось піде не так?» — ця думка не давала мені спокою.

Коли нарешті зібрала свої речі, я поспішила до холу, де на мене вже чекав Богдан Борисович. Він швидко оглянув мене з голови до п’ят, і, нічого не кажучи, попрямував до виходу.

Нарешті прибувши на місце, Богдан Борисович коротко озирнувся на мене:

— Сподіваюсь, ви не підведете, Мар’яно Дмитрівно!

—  Я зроблю все, що в моїх силах, — відповіла я, зібравшись з духом.

«Ти впораєшся, ти готова», — подумки повторювала я собі, намагаючись придушити паніку.

Ми ступили до конференц-зали, яка була оформлена у заспокійливих зелено-білих тонах. На нас уже чекали представники клієнта. Вони привітали нас, і я почала показувати свою презентацію, вкладаючи в кожне слово впевненість і професіоналізм, які так важливі в такі моменти. Голова йшла обертом від напруги, але я змушувала себе триматися. Слова злітали з моїх губ автоматично, але кожне речення було важким і відповідальним. Кожен слайд — це шанс або на успіх, або на провал. Я намагалася тримати погляд на клієнтах, уважно спостерігаючи за їхніми реакціями, намагаючись вловити навіть найменший знак зацікавленості. Але на периферії моєї уваги постійно був Богдан Борисович, який сидів поруч із клієнтами. Його суворий погляд змушував мене почуватися, наче під мікроскопом.

Я витримала цей погляд і зосередилася на найважливішому — донести до клієнта не просто факти, а справжню цінність нашої роботи. Коли я показувала ключовий слайд зі стратегією, яку ми пропонували для їхнього бізнесу, один із представників клієнта, чоловік середніх років з суворим поглядом, підняв руку, щоб зупинити мене.

— Можете детальніше пояснити цей пункт? — запитав він, показуючи на діаграму на екрані.

Я на мить затримала дихання, але швидко опанувала себе. Це був один із найбільш технічно складних моментів, але я була готова до цього питання.

— Звісно, — відповіла я, впевнено поглянувши йому в очі. — Ця стратегія базується на аналізі ваших минулих показників і ринкових тенденцій. Ми пропонуємо оптимізацію процесів з акцентом на збільшення ефективності використання ресурсів. Це допоможе вам не тільки зменшити витрати, але й збільшити прибуток у довгостроковій перспективі.

Я детально пояснила всі нюанси, які могли виникнути у клієнтів, і, здавалося, мої аргументи справили враження. Погляд чоловіка став більш зацікавленим, і він кивнув, задоволений відповіддю. Продовжуючи презентацію, я відчула, як починала більше контролювати ситуацію. Слова стали текти легше, і з кожним новим слайдом я відчувала, як росте впевненість. Коли я дійшла до фінальних висновків, кімната була сповнена уважності. Я зробила паузу, дозволяючи останнім словам осісти в повітрі, перш ніж закінчити:

— Таким чином, ми впевнені, що ця стратегія дозволить вам не лише зміцнити позиції на ринку, але й суттєво випередити конкурентів. Дякую за увагу, буду рада відповісти на ваші запитання.

На якусь мить запанувала тиша. Я бачила, як клієнти обмінювалися поглядами, і побачила, як Богдан Борисович кинув схвальний погляд. Нарешті, голова делегації клієнта, той самий чоловік, який раніше задавав питання, сказав:

— Дякуємо за детальну презентацію. Мені сподобалась ваша ідея, і я вважаю, що вона має потенціал.

Я ввічливо кивнула і подякувала їм. Коли ми вийшли з конференц-зали, Богдан Борисович підійшов до мене і несподівано сказав:

— Мар’яно Дмитрівно, ви добре попрацювали.

Ці слова, хоча й були сказані стримано, значили для мене багато. Я дозволила собі невелику посмішку, відчуваючи, як напруга поступово спадала. Раніше такі моменти в нашому спілкуванні траплялися рідко, і кожен його комплімент здавався мені подарунком, якого я ніколи не чекала, але завжди мріяла отримати. Цей день міг би початися не ідеально, але я впоралася з викликом і довела, що можу досягати успіху. Після презентації, коли ми повернулися до офісу, Богдан Борисович несподівано зупинився біля мого столу.

— Думаю, ви заслужили відгул до кінця робочого дня, але завтра чекаю вас на робочому місці. Тільки без запізнень, — чітко наголосив він на останніх словах.

Це була приємна несподіванка, і я, звісно, не стала відмовлятися. Подякувавши йому, я зібрала свої речі й вирушила з офісу, відчуваючи, як напруга дня поступово спадала. Мені дуже хотілося поділитися цим успіхом із другом, тому я вирішила зателефонувати йому, щоб зустрітися в кафе, де ми часто проводили час.