Читати книгу - "Відьомський шабаш , Лія Тан"

Їду в просто розкішному супроводі. Немов в гостросюжетному кіно. У мене ще в житті такого не було. Щоб мене ось так супроводжували. Якщо чесно мені страшно. Поліційна машина їде попереду, а Сергій позаду, я ж їду між ними, мабуть, такий супровід для того, щоб я не втекла.

Гальмуємо біля сувенірної крамниці. Схопивши телефон виходжу з машини. Біля якої вже стоїть Сергій. Хазяйновито взявши мене під руку, чоловік веде мене у крамничку.

— Ходімо, моя мила хуліганко, оберемо тобі гарбуза...

Я дещо спантеличено дивлюся на чоловіка. Можу лише позаздрити його впевненості. Сергій поводиться, так, наче ми знайомі цілу вічність.

— Перепрошую, не гарбуза, — а гарбузи. — виправляю чоловіка та додаю. — Мені потрібно багато гарбузів. Ви ж допоможете мені їх повантажити?

Раптом чоловік зупиняється, і так відверто дивиться мені в очі.

— Обов’язково, моя шалена красуне! І припини мені викати.

Я збентежено кліпаю, бо почуваюся геть розгублено. Зі мною щось схоже відбувається вперше.

— Гаразд, але, Сергію, давай поквапмося. Мене чекає подруга. Зрештою вечірка от-от почнеться.

— Ходімо, — видихає доволі привабливий красень.

Він веде мене у крамничку, а я йдучи поруч, почуваюся бентежно. Мені так і не вдалося зрозуміти, якого кольору в чоловіка очі, адже у тьмяному вечірньому світлі, це зробити важко.

За кілька секунд опиняємося в крамничці.

Моє серце тріпоче поруч з цим досить упевненим у собі чоловіком.

Ми разом обираємо гарбузи, великі, маленькі та різні за формою. Вийшов цілий візок гарбузів. Сергій розпитує мене про вечірку, як вона відбувається, і чи обов’язково мати костюм.

Запевняю чоловіка, що обов’язково та пропоную.

— Отож, Сергію, допоки ми тут, то можеш собі обрати костюм. Я бачила, там іще кілька є в наявності, в останньому ряду.

— Дякую, Орисю, але опудалом я точно бути не хочу. — відмахується чоловік та з іронією додає. — Я краще без костюма. Не хочу від тебе гарбуза отримати.

Я лише важко зітхаю. Присутність цього чоловіка та його нахабність, солідно напружують мене.

— Сергію, ну хоча б чорну мантію візьми. Ну на всяк випадок. — прошу чоловіка.

— Гаразд! — неохоче погоджується незнайомець. І таки йде до останнього ряду.

Я залишившись на одинці, набираю Поліну й повідомляю їй, що приїду не одна. Відповідь подруги на моє попередження, вбила мене.

— Я знаю! Можеш так не квапитися. Нічого страшного не трапиться, якщо гарбузи приїдуть пізніше.

— Але, Поліно... — обурююся, та подруга перебиває мене.

— Все, чекаю вас у двох.

Я розгублено забираю телефон від вуха, й з повним нерозумінням дивлюся на екран, що повільно згасає.