Читати книгу - "Безлюдні острови 14-16, Вальдемар Лисяк"

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Танцювальна містерія вуду (картина гаїтянського художника-примітивіста Р. Крістофа)

Грім "розмовляючих барабанів вуду" розбудив Генрі в порожньому Сан-Сусі. "Королівські дагомейці" втекли, знаючи, що розлючених духів не можна побити батогом або застрелити, сановники розбіглися, слуги зникли. Залишилося кілька пажів і членів родини. Він був один. Надворі причаїлася темрява жовтневої ночі, осяяна сяйвом багать, і було чути пекельне виття й гуркіт тисяч копит дагомейського Огуна. Всередині холодний страх, що повзе по стінах. Тоді він прозрів…

Через півтора століття було створено найкраще з образотворчих зображень екстазу "вуду", під час якого духи перевтілюються в людей. Цю картину намалював чорний чоловік із Порт-о-Пренса, прізвище якого, за дивним збігом обставин, Крістоф...

Йому подали парадне вбрання, зі шпагою, стрічкою і всіма орденами. Генріх Крістоф одягнувся, сказав родині вийти і вистрілив собі в серце з пістолета, зарядженого срібною кулею. Його дружина Марія Луїза винесла його тіло за допомогою пажів на вершину гори, щоб захистити його від зганьблення. Вона піднялася стежкою, якою тринадцять років ходили звільнені громадяни, несучи брили смерті. Тепер вона несла тягар, чуючи позаду рев натовпу, що переслідував її. У дворі Цитаделі вона кинула чоловіка в яму з вапном, яке спалило навіть ордени. Він піднявся з ницості і повернувся до неї, ставши навіки частиною свого безлюдного острова, грудкою розчину у власному мавзолеї.

Оскаженілі орди все ближче наближалися до вершини. Десь внизу розшарпували Сан-Сусі, а світ горів, підпалений тисячами факелів. Раптом барабани стихли, і всі завмерли нерухомо, з високо піднятими головами. Чорним небом на білому коні їхав бог смерті і кладовищ барон Самеді, тягнучи за собою примарний труп короля...

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

Божий виродок підняв маленьку, як апельсин, кульку, що передчасно впала з дерева. Вона була вкрита синіми плямами. Від неї пахло падаллю, до якої повзуть гієни. Над нею кружляв злий птах Ніктікоракс.

- Дивись, — сказав виродок жінці, — усе минає, як Ранок, як Сіра Година, як Перший Сон, як Дощ, що робить савану родючою. Є тільки я і більше нічого.

Жінка закрила очі. Сонце зайшло.

"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".

"Хоох. Ібліс".

"Хоох, Макафо"!

ОСТРІВ 15

АУШВІЦ (ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВО)

РУДОЛЬФ ГЕСС

ВПРАВА З ДІАЛЕКТИКИ В БАЗОВОМУ ЗАКРЕСІ

(за Гегелем[3])

"Кульмінаційним пунктом людського танка смерті, звичайно ж, є

Освенцім. В тому пеклі на землі, в якому було звіряче вбито

4 мільйони народу, світ, який розумівся як бійня, досяг вершини

справності та продуктивності.

Чоловіків, жінок і дітей мордували газом, вогнеметами та

винахідливою комбінацією голоду та тифу".

("Тайм", 11 жовтня 1982 року)

ВПРАВА 1 – ДІТИ

ТЕЗА:

...Матері з дітьми, що сміялися, або плакали, йшли до газових камер. Одного разу двоє маленьких дітей так захопилися грою, що мати не могла їх відірвати. Навіть євреї із зондеркоманди не хотіли забрати дітей. Я ніколи не забуду погляд матері, яка знала, що відбувається, благаючи про пощаду. Ті, хто вже був у камері, почали хвилюватися — треба діяти. Всі дивилися на мене. Я кивнув унтер-офіцеру, і той взяв дітей, що чинили опір, на руки й поніс до камери під роздираючі серце крики матері, що йшла за ними (…) Менші діти зазвичай плакали, коли їх роздягали в таких незвичайних обставинах, але коли їхні матері або члени зондеркоманди дружньо зверталися до них, вони заспокоювалися і входили в кімнати з іграшками в руках, граючи або жартуючи. Я помітив, що жінки, які передчували або знали, що на них чекає, встигали пожартувати з дітьми або ніжно їх вмовляти, незважаючи на смертельний страх в їхніх очах. Жінка підійшла до мене і, вказуючи на своїх чотирьох дітей, які ввічливо взялися за руки, щоб провести молодшого через нерівну місцевість, прошепотіла мені: "Як ви можете змусити себе вбити цих прекрасних, милих дітей? У вас немає сердець?" (…) Я бачив жінку, яка під час зачинення камери намагалась виштовхнути своїх дітей і кричала: "Хоч моїх любих дітей залиште в живих!"...

(з "Мемуарів Рудольфа Гесса, командира табору Освенцим")

АНТИТЕЗА:

Дорогі мої, добрі діти!

Твій тато має покинути вас. У вас, бідолашних, залишається рідна, добра матуся (…) Ви ще не розумієте, що значить для вас ваша добра матінка, яким дорогоцінним скарбом є вона для вас. Материнська любов і турбота – найпрекрасніше і найдорожче з усього, що є на землі (...) Вона завжди оточувала вас такою відданістю та любов’ю. Скільки прекрасних моментів у своєму житті вона віддала заради вас? Як вона боялася за ваше життя, коли ви були хворі, як вона страждала і невтомно доглядала за вами. Вона ніколи не була в спокої, якщо з нею не були всі ви (…)

Кінді та Пуппі, мої кохані. Ви ще занадто молоді, щоб зрозуміти всю серйозність нашої тяжкої ситуації. Саме ви, мої любі, добрі дівчата, маєте особливий обов’язок у кожному випадку з любов’ю та відданістю стояти на боці вашої бідної, нещасної матері (…)

Мій Бурлінг, коханий мій милий хлопчик! Збережи свій милий, веселий, дитячий характер. Важке життя надто рано вирве тебе, мій любий хлопчику, з твоєї дитячої країни. Чемно слухай матусю і залишайся "татусевим милим Бурлінгом" (...)

Моя дорога маленька Анне-мяусль! Як мало я міг відчути твоє дорогоцінне маленьке існування. Мила, добра матуся повинна замість мене міцно обійняти тебе, моє мишенятко, і розповідати про твого улюбленого татуся і про те, як сильно він любив тебе. Нехай ти будеш маленьким промінчиком світла для своєї мами на дуже-дуже довгий час і нехай, щоб ти і надалі дарувала їй багато радості. Нехай твоя чарівна, сонячна вдача допоможе твоїй бідолашній, дорогій матусі в усі сумні години".

(з прощального листа Рудольфа Гесса до дітей, 11 квітня 1947 р.).

ВПРАВА 2 - ЧОЛОВІКИ

ТЕЗА:

"Ніде справжній "Адам" не розкривається так, як в неволі. Усе, що здобуто вихованням, все набуте, все, що не належить до його істоти, відпадає від нього. В’язниця з часом змушує припинити будь-яке удавання, усі ігри у хованки. Людина відкриває себе у всій своїй наготі (…) Особливо